Вона знову хитнула головою.
— Але я вже знаю, що вони дзвонили… Отже… Вони, звичайно, вимагали грошей… Але у вас же немає грошей.
Іра підвела очі на Степана Івановича.
— Вони не вимагали грошей. Хоча… я знаю його банківські рахунки. І він зробив доручення на моє ім'я. Я не хотіла, але він наполіг… Сказав, що так йому буде спокійніше. Я… я навіть запропонувала гроші тому, хто дзвонив… але…
— Що ж їм було треба?
— Тільки щоб я не заявляла в міліцію про зникнення Жори…
— Але ж із вами вже розмовляв капітан Попенко…
— Вони цього, мабуть, не знають… І я… не сказала… Бо… «Якщо заявиш, шукати доведеться тебе!» — сказав той, гугнявий.
— Гугнявий?
— Ну… голос у нього був такий…
— А що він сказав про Жору?
— Що Жора живий, просто затримується.
— Гм… — капітан замислився. — Хочуть виграти час… Коли він дзвонив?
— Сьогодні вранці.
— Додому?
— Ні. Сюди. В приймальну комісію. Я ще не відразу змогла підійти. Він чекав хвилин п'ять.
— Отже, обізнаність стопроцентна. Очевидно, телефон приймальної комісії дав їм Жора?
— Мабуть.
— Пробачте, Ірочко… Жора вам розповідав про своє дитинство, минуле?
— Розповідав. Усе. І про інтернат, і про колонію…
— Вибачте… Але я до того, що тут можуть бути замішані колишні дружки.
— Я теж так подумала… Але… що ж робити? — у голосі її був відчай. — Ви думаєте, він живий?
— Сподіваюсь.
— І як же його знайти?
— Будемо думати. Ви, звичайно, зі мною не зустрічалися, нічого мені не говорили. Спокійно собі працюйте…
— «Спокійно»… Саме те слово.
— Пробачте…
— Та що ви весь час пробачаєтесь! Хіба в цьому справа…
— Поки що мені доводиться пробачатися, бо я ще нічого не зробив. Але будемо думати.
— Думайте! Я вас прошу! — вона подивилась на нього таким благальним поглядом, що капітан Горбатюк відчув незручність.
Що він їй міг обіцяти? Поки що нічого.
Розділ IV
Хоч називалося село не дуже поетично — Завалійки, — але виявилося воно справді надзвичайно мальовничим і гарним. Суцільні садки і городи. Море зелені, як справедливо сказав дідусь. А місце, де стояла ота за безцінь куплена дідом розвалюха, було чи не найкращим у селі. На пагорбі над річкою.
Справді, простір, небо, краєвид — все, як говорив дідусь. І бур'яни непролазні, і кропива вища голови, і сарай без даху, звідки витикаються вже кількаметрові зарості акації.
Жені сподобалось надзвичайно.
Вони з Вітасиком (авжеж, без вірного Жениного друга Вітасика Дорошенка не обійшлося) одразу пообдряпувалися об акацію, пообжалювалися об кропиву, бо почали ж усюди нишпорити.
Тільки в саму хату їх категорично не пустили. Хата була у небезпечно аварійному стані. Стеля, як уже мовилося,
