— Це… ви… дзвонили? — в неї пересохло в горлі від хвилювання.
Капітан пильно глянув на неї:
— Ні. Я не дзвонив.
Вона зблідла. Зрозуміла, що сказала зайве. І одразу усміхнулася:
— Пробачте, я думала, що це ви… З приводу вступу…
Але він бачив, що вона примусила себе усміхнутися. І що дзвінок був не з приводу вступу. Та капітан вирішив не показувати їй цього. Хай думає, що він повірив.
— Я не дзвонив, але дуже шкодую, що не дзвонив, — Степан Іванович усміхнувся якомога щиріше. — Мабуть, треба було таки спершу подзвонити. Ви зараз додому? Ходімте, я вас трошечки проведу. Дорогою побалакаємо.
Вона стрепенулася, наче її вдарило електричним струмом.
— Хто ви? Що вам треба?
Він нахилився до неї і стиха проказав, щоб не чули сторонні:
— Не хвилюйтесь. Я з міліції. Хочу допомогти вам… знайти Жору.
Вона глянула на нього розгублено і безпомічно. І було в її погляді якесь заперечення. Наче вона не хотіла його допомоги. А може, це йому просто здалося…
…Вони йшли через Ботанічний сад, повз лавки, на яких сиділи втомлені приїжджі з клумаками, бабусі з вередливими онуками, щасливі закохані…
— Пробачте, що я ставитиму питання, які можуть здатися вам нетактовними. Але для того, щоб…
— Не треба! — перебила вона його. — Я все розумію. На нетактовні запитання я зможу гідно відповісти.
— Пробачте, — знітився капітан. — Я, звичайно, намагатимусь… Але будь-яке питання, що стосується особистих взаємин, може здатися…
— Не треба! Починайте! — знову перебила вона його. У голосі її було вже роздратування.
«Щось не те, — подумав капітан. — Я ще нічого не питав, а вона вже нервує… Спокійно, Стьопо! Спокійно!»
— Коли ви познайомилися з Лук'яненком?
— Це має для вас принципове значення? Допоможе вам його знайти? — іронічно скривила вона губи.
— Уявіть собі, що інколи…
— Будь ласка! Познайомилася я з ним півтора роки тому. На іменинах у подруги. Один із гостей привів його. Без запрошення. Спершу він мені не сподобався. Мені здалося, що він надто самовпевнений і навіть нахабний. Він приніс відро гвоздик. Просто у відрі. Взимку. Уявляєте, скільки це коштувало?.. Всі ахали.
Подруга розгубилася. А я пхикнула і сказала, що так робили тільки дореволюційні нижегородські купці. А в Африці діти з голоду вмирають. Якщо у вас так багато грошей — перекажіть у Дитячий фонд… У нього так спалахнули очі, я думала, він мене вдарить. Але він тільки зітхнув: «Пробачте. Я більше не буду…»
І вона зітхнула.
Капітан Горбатюк не перебивав її. Уміти слухати — одна з головних професійних чеснот слідчого.
Іра, мабуть, і не збиралася всього цього розповідати. Просто так вийшло.
Коли вона замовкла, він сказав:
— Мені багато хорошого говорили про нього. Різні люди… А коли різні говорять однаково — це, мабуть, правда.
— Правда, — тихо сказала вона. Губи в неї тремтіли.
— Його треба знайти, — твердо сказав капітан. — І якомога швидше. Не можна гаяти ні хвилини. І ви мусите допомогти мені в цьому.
— Як? — підвела вона очі на нього.
— Ви повинні сказати мені все, що знаєте. Все-все.
— Я… я нічого не знаю. Клянусь вам.
— Хто дзвонив вам по телефону? Тільки не кажіть, що з приводу вступу. Це неправда!
Вона густо почервоніла і мовчки втупилася в землю.
— Зрозумійте, Ірочко, справа, може, серйозніша, ніж ви гадаєте. Ви, мабуть, читали, знаєте, що злочинці, які шантажують підприємців, не зупиняються ні перед чим… Вони погрожували вам?
Дівчина ледь помітно хитнула головою.
— І, звичайно, казали, щоб міліції — ні слова?
