від уважного розглядання.
«Твоїй подрузі дали ім'я, — сказала руда. — А я так і залишилася безіменною. Камінь не встиг наректи мене».
«Моїй подрузі?» — не второпав Мітелик.
«Тій дівчині з інтернату».
«Що означає «дали ім'я»?»
«Вона увійде у священні переліки Верховних Жриць як та, яка відродила ковен Курана. А мене у тих переліках ніколи не буде згадано», — Ірина зустріла очима погляд старшого консультанта. Йому здалося, що її зелені очі смикнули його до себе. Він навіть напружив спину, щоби не впасти під ноги безіменної жриці.
«Це, напевно, несправедливо», — припустив він, а сам подумав, що трохи заздрить покійному братанові Бобу. Анжела поряд з рудою виглядала підтоптаною куркою.
«Це справедливо. Хоча Каменеві я подобалася більше, ніж Аратара».
«Аратара?»
«Тепер вона Верховна Жриця Аратара. Шангар коронував її».
«Вигнанець?» — здогадався Валерій Петрович.
«Знаєш, чому ми прийшли сюди?»
«Звідки мені знати».
«Сюди іноді приходить Дракон. Він полюбляє дивитися на море».
«Справжній Дракон?»
«Так».
«З трьома головами?»
«Ні, з одною головою».
«А я тут до чого?» — насторожився старший консультант.
«Він хоче з тобою поспілкуватися».
«Дракон хоче поспілкуватися зі мною?» — Мітеликові захотілося прокинутися.
«Не бійся. Він не зробить тобі нічого поганого. Він дуже древній і мудрий».
«Древній, як Камінь?»
«Дракони жили у нашому світі за мільйони років до того, як сюди принесло Камінь».
«Камінь — прибулець?»
«Кажуть, що його породив далекий світ».
«А Богиня?»
«Камінь і Богиня, Богиня і Камінь, — жриця-без-імені посміхнулася. Посмішка перетворювала її обличчя з просто красивого на магнетичне. Такими обличчями ілюстратори дитячих казок наділяють добрих принцес і фей. — Хто його знає, чи вони окремо, чи вони разом — Богиня та її Камінь. Чи існував би Камінь, якби не було Богині? Чи не припинилась би Богиня, коли б щез Камінь? Цього навіть Дракон не знає».
«А що він знає?»
«Він, наприклад, знає, як Першообрана Йіма отримала Камінь».
«А ще що він знає?»
«А про що ти б хотів довідатися?» — почув Мітелик голос, який був разюче подібним на голос його батька.
Він обернувся і злякався. За кілька метрів від нього, на іншому відрозі скелі, стояв триметрового зросту динозавр. Тіло ящера вкривало коротке яскраво-червоне пір'я. Він тримався за скелю могутніми лапами з трьома чорними кігтями на кожній. Товстий хвіст постійно рухався, немов шукаючи опору. Його голова, повернута профілем до Валерія Петровича, дивилася на старшого консультанта великим круглим оком.
«Я хочу знати… чому я ще живий?»
«Ти в руках східних. Їхні думки закриті для мене».
«Отже, ти знаєш далеко не все».
«Але я знаю, що Шангар тебе шукатиме».
«Нащо я йому здався?»
