зморщив носа. Йому ніколи не подобалися смоляні аромати свіжозрізаної деревини.
Одноокий зустрів Мітелика, сидячи у цивільному і сріблястому «Nissan GT-R'i». На запитання, куди дівся учорашній фронтовий «лендкрузер», Яра замість відповіді сплів незрозумілу фігуру з трьох пальців.
— Заплутуємо сліди від поганих хлопців? — Валерій Петрович намагався триматися впевнено.
— Намагаємося.
— У мене тут питання виникли.
— Питання, кажеш… Це добре. Але питання будуть потім. Сідай, їдемо.
Як тільки старший консультант закрив дверцята, авто стартувало. Яра довго петляв провулками старого міста, уважно вдивляючись у монітор на приборній дошці. Відеокамера заднього огляду показувала лише припарковані авта, випадкових перехожих, одноповерхові і двоповерхові ампірні будиночки і старі дуплясті липи середмістя, поміж яких бадьоро маневрував їхній сріблястий «японець».
В одному з таких тихих провулків Одноокий різко завернув у відкриту браму особняка. Авто з'їхало пандусом до підземного гаражу, брама за ними зачинилась автоматично.
— Знімай піджак і сорочку, — скомандував Яра, — Там, на задньому сидінні, у пакеті футболка і окуляри. Портфель свій лиши у машині. Я її закрию.
Сам він теж зняв откутюрний піджак і одягнув захисного кольору мисливську безрукавку з безліччю кишень і ремінців. Синій блайзер Одноокий змінив на білий. Переодягнені компаньйони сходами піднялися з гаража до першого поверху будинку, проминули кілька добре умебльованих кімнат і вийшли на задній двір особняка. Густолисті дерева і кущі порічки затуляли цей двір від цікавих очей. Через вузьку хвіртку, більш подібну до дверцят неспалимої шафи, Одноокий і син артилериста вийшли до вузького проходу між бетонними парканами сусідніх вілл. Тим проходом вони дісталися до двору посеред багатоповерхівок. Там Яра ще раз перевірив відсутність «хвоста». Судячи з усього, нічого підозрілого він не помітив. Двір був майже порожнім. Старша жінка порпалася у сміттярці, коти грілися на металевих дашках вентиляційних отворів. Через прохідний під'їзд одної з багатоповерхівок компаньйони вийшли на Привокзальну площу. Яра відкрив дверцята синьої «лади», припаркованої просто на тротуарі. Сідаючи біля водія, Мітелик зауважив велику шкіряну торбу, запхану під крісло.
Маленьке авто блискавично проїхало довгу Колійову вулицю і завернуло на Залізничний міст. Ще кілька хвилин — і розжарене сонцем місто лишилося за багажником автівки.
— Ну, тепер поганим хлопцям нас не знайти, — припустив Валерій Петрович. Йому було весело.
— Не тринди, — відізвався Одноокий. — Якщо їм сильно припече, брате, вони нас знайдуть за десять хвилин. Але є надія, що вони нас досі вважають за клоунів.
— А може, ми і є клоунами?
— Можливо.
— Навіть так? А як же бути з тими кілерами, яких ти, крутий брате, по цигарки посилав?
— Саме це питання ти хотів мені задати?
— І це теж.
— Тоді задавай наступне.
— Наступне… Ок, брате, ти з'їхав з теми. Я тебе зрозумів. Ось воно, наступне питання: чому ті, хто шукав реліквію у квартирі, відразу взяли і вбили Боба з Іркою? Чому вони не спробували їх допитати?
— Це ти задав мудре питання, брате. Я теж про це думав. І твердої відповіді в мене нема. Є кілька припущень. Перше: вони вважали, що Боб з Іркою не знають, де реліквія…
— Сумнівно.
— Отож-бо, сумнівно… Я цю версію майже відкинув. Друга версія, яка мені особисто подобається: вони були на сто двадцять відсотків впевнені, що реліквія у квартирі. Хтось їх у цьому впевнив ще до нападу.
— Хто?
— Я боюся помилитися, але думаю, що Ірка.
— Ірка?
— Це лише припущення… Не виключено, що все було зовсім не так, що насправді вони чинили опір, кричали. Кілерам довелося їх вбити до початку допитів. Це вже третя версія.
