тією довірою сприймає наші запевнення.
— А ви менше його запевнюйте. Не з тою довірою він, бач, сприймає… Проколи трапляються. При здійсненні спецоперації ніколи не можна спрогнозувати все на сто відсотків. Ніколи.
— Але ж це не може бути підставою для самовиправдань. Ідеться не про пересічну спецоперацію. Ідеться про такі речі, які можуть зрушити світову рівновагу Сил.
— Я в курсі.
— Ви в курсі? — На чолі Паладина накреслились вертикальні зморшки. Наче дельта висохлих каналів, якими піт стікає до перенісся. — Це ваші люди, Полковнику, ваші люди стерли останнього носія інформації. Стерли просто так, без потреби. А ще привернули увагу. Скоро тут з'являться гості. Відомі вам. Ви будете з ними воювати?
— Буду.
— Полковнику, ви кажете…
— Не лякайте мене гостями. Не лякайте, кажу. Мій дід, аби ви знали, тими вашими гостями свиней годував.
— А от наш друг вважає, що настав час закликати Майстра Зброї.
— Ваш друг… Чорт би вас грав з отим вашим другом… А ви його зможете від цього відмовити?
— Я? — Паладин здивовано подивився на почервоніле обличчя офіцера. — Ні, я не зможу.
— А хто зможе? Ваш Коммодор зможе?
— Не знаю. Скорше «ні», аніж «так». Я все ж таки…
— Почекай, чоловіче, — Полковник провів вказівним пальцем між коміром і шиєю, ніби йому тиснуло. — Я військовий. Ваших грьобаних «не знаю, скорше так, може, як» я не розумію. Не навчений. Відповідай мені чітко: зможе чи ні?
— То ви від мене вимагаєте…
— Зможе чи ні? — Полковник наблизився до Паладина усім своїм громіздким тілом.
Щось змусило того подивитися офіцерові в очі. Він подивився, відвів погляд і сказав:
— Ні.
— Тоді про що ми тепер говоримо? І нащо?
— Не треба, не треба отак вже робити висновки. Muchabola[1]. Чи ви вважаєте, що нам із вами тепер не потрібна спільна позиція, не потрібна співпраця?
Той не відповів. Навіть не дослухав. Різко повернувся і рушив до свого «Volvo». Паладин ще деякий час дивився на його затягнуту в камуфляж спину. Потім знизав плечима і витягнув із футляра люльку. Перед тим, як скласти звіт про цю безглузду розмову, йому треба було зняти напруження.
«Все це неправильно, — сказав собі Паладин Храму. — Проти логіки і праведних знань. Сили хаосу рушили у контрнаступ, і світ знову змінюється».
Він набив чубук чорним тютюном і запалив люльку. Його мозок вимагав димової гіркоти, смоляно-медового присмаку під язиком. Того надсвітового відчуття, яке може дати лише струмінь теплого тютюнового диму. А ще треба було вигнати з горла вологу. Хмарну вологу, котрою цього ранку невблаганно просякло гірське повітря…
Частина І. Прихід м'ясоїдних слонів
«Ты, Валерка, не балуй, а то слон откусит ногу!» — любив жартувати батько Валерія Мітелика, коли той був малим. Завдяки батьковій схильності до гумору Мітелик-молодший з дитинства уявляв слонів хижими і небезпечними істотами. Він хнюпився і кусав губи, якщо на коробці з цукерками чи мармеладом помічав слоника. Від цукерок з такої коробки Валерик відмовлявся принципово. Навіть якщо вони були шоколадними з вишневим лікером. Він роздер на шматки усі ті сторінки зі збірки ілюстрованих індійських казок, де знайшов хоча б найменше зображення південного родича мамонта.
Слони приходили до нього у нічних жахіттях, хитаючи закривавленими іклами та шалапутними хоботами. Він зненавидів слонів задовго до першого відвідування зоопарку. І вже після відвідин зоопарку добрі люди пояснили малому, що слово «балуй» римується зовсім не з «ногою». Після цього відраза Мітелика-молодшого до слонів погострішала.
