Бранці мороку

На дворі почулося тупотіння, а потім у вхі дні двері ввалилася Аліна — бліда, захекана й перелякана, її очі на брудному обличчі буквально вилазили з орбіт, Побачивши живописну картину біля сходів, вона закам’яніла.

—  Що,,, — тільки й змогла прохрипіти.

—  З ним усе гаразд, — поспішно запевнила її я, — Просто непритомний, Він упав зі сходів.

—  Господи,,, що,,, Тигра? А ти що тут,,.

—  На пояснення немає часу, — увірвала я її, знову відчувши якісь недобрі зміни в атмосфері дому, — Аліно, ми мусимо мерщій винести Михайла з будинку чимдалі, Але перед цим треба зв’язати йому руки й ноги, тому, будь ласка, знайдіть щось довге й міцне.

Слава Богу, двічі повторювати не довелося — я навіть не встигла договорити, як Аліна кинулася в двері праворуч від сходів. Там щось залізне важко грюкнулося на підлогу, потім тріснула пластмаса, і секунд за п’ять вона знову приєдналася до мене з двома товстими кабелями живлення, які напевно висмикнула з комп’ютера й монітора. Очі в неї все ще були дикі, а опинившись поруч, я помітила, як її тіло дрібно тремтить, неначе відходячи від шоку. І ще... дивний запах. Я втягнула ніздрями повітря і раптом зрозуміла.

—  Господи, Аліно, від вас пахне так, неначе ви щойно з трупарнії

—  На пояснення немає часу, — нервово кинула вона мені мої ж слова. — Давайте перекотимо його на живіт.

Ми напружилися й так-сяк перевернули Михайла, стягши його зі сходів. Опинившись обличчям на підлозі, той застогнав. Я боялася, що за хвилину чи дві він отямиться і тоді нам буде непереливки. Наче підтверджуючи цю думку, Тигра поруч із нами видав низьке утробне гарчання.

—  У вас на шиї синці, — зауважила Аліна. — Це він?

—  Так.

—  В’яжіть руки, — вона тицьнула мені один з дротів. — А я візьмуся за ноги.

Я закрутила кабель навколо складених навхрест за спиною рук Михайла, продовжуючи прислухатися до своїх відчуттів. Тепер мені не потрібна була рамочка, щоб напевно сказати, що з секунди на секунду на нас чекає чергова порція паранормальних явищ. Повітря стало сухим, а звідусіль наростав низький гул, що сирий- мався скоріше мозком, ніж вухами. Це була чиста лють безтілесної істоти.

—  Відпустіть його, ви, кози драні, курви, матір вашу! — пролунало шипіння позаду. Ми з Аліною озирнулися практично синхронно. Дзеркало у рамі на стіні змінилося. Тепер з нього на нас витріщався кремезний чоловік з коротким сталево-сивим волоссям. Його чорний рот кривився вісімкою, як в античної Медузи Торгони.

—  А ну, розв’яжіть йому руки, і хутко! Ах ви ж, паскуди потаскані...

Аліна раптом скочила на ноги, ухопила стільця, що стояв поруч із масивним обіднім столом, і з диким криком обома руками жбурнула його у дзеркало. Від удару скло миттєво перетворилося на тисячі срібних скалок, які полетіли на підлогу дзвінким блискучим водоспадом.