мене, були сірими зіницями мого Михася, У них більше не було зла.
— Привіт, дівчата, — прошепотів він.
Тетяна чекала цілих дві хвилини, а потім рвучко перевела мене у сидяче положення, Звідки вона лише сили брала — сама ж виглядала так, наче щойно фінішувала на забігу з перепонами.
— Годі, — суворо сказала вона, — Потім поплачеш. Ще далеко не все.
—
— Так. Тепер так. Тільки до будинку наближатися не раджу. Принаймні поки все не завершиться.
— Мене туди тепер і бульдозером не затягнеш, — я допомогла Михайлу сісти. — Як ти, любий?
Могла б і не питати — і без того бачила, що він геть безсилий. Глянувши на мене, Михайло чомусь відвів погляд.
— Гірше, ніж будь-коли, Лі, — пробурмотів він ледь чутно і похитав головою. — Тим гірше, що більше згадую. І це надовго.
— Стривай-но, — я повернула голову до Тані. — Він що, все пам’ятає?
— Я не маю сили пояснювати Михайлові усе, що тут трапилося, наново, Аліно, — відповіла вона. — Вибач. Я залишила йому всі спогади. Так буде краще.
— Мати Божа... — Я здригнулася і заходилася розв’язувати дріт на Михайлових зап’ястках. Таня кивнула.
— Так. Але ми збережемо час. На черзі витягання машини з дна озера.
— Я зроблю це, — мовив раптом Михайло. Він попереджувально підняв щойно звільнену руку, ледь я відкрила рота, збираючись протестувати. — Не намагайся мене відмовити, Лі. По-перше, окрім мене цього ніхто не зробить. По-друге, це найменше, що я можу зробити зараз, після всього. По-третє, я бачив, де вона знаходиться.
— Що?
— Несуттєво, — він почав розплутувати вузол на своїх ногах. — Я знаю, що треба зробити. Бачу, у вас джип з лебідкою. Тим краще. Зараз я його пі джену, а ти. просто переведи дух. — Він ощасливив мене тінню усмішки. — Якщо зможеш. Далі я впораюся сам.
Звівшись на рівні ноги, Михайло хитнувся, на кілька секунд притулився до стовбура берези, а потім непевними кроками
