— Якщо встигнеш.
Чоловік скупо всміхнувся на наш давній домашній жарт, і ми вийшли з невеликого кола вдячних глядачів, що готові були вибухнути оплесками, до відносно вільної від людей стіни з гіпсовим барельєфом Івана Франка, зупинившись прямо під вусами Каменяра.
— Чудово виглядаєш, Лі.
— Брехня, але спасибі. — Про свій вигляд після чергової згадки про те, що я не можу мати дітей, мені відомо все. Здається, Михайло, зрозумів, про що йшлося, або встиг щось таке почути, бо співчутливо кивнув.
— Сильно він тебе дістав?
— Пусте. Я його перша зачепила.
— Не варто було, Аліно. Думаєш, до нього дійде?
— Думаю, він буде озиратися, йдучи додому поночі. Поки що мені цього досить. Михасю... ну, як?
— Що — як, люба?
— МихайлеІ
— Я тут.
Я завмерла, не сміючи вірити своєму щастю. Чоловік поводився так завжди, коли хотів зробити мені сюрприз — довершений сюрприз, а не лише планував його. Він незмінно дражнив мене, удаючи, що не тямить, про що йдеться. Його забавляло моє нетерпіння, а мене — його невинні очі. І ось тепер... це може означати лише одне.
— Усе добре?
— Доповідаю; більш ніж добре. Чудово, я б сказав. Цей дім — диво, справжнє диво, Лі. Він —
— І що?
— І достатня кількість інших кімнат. Він просторий, а краєвиди... Пейзажі за вікном — це просто щось. Навіть озерце поруч, надзвичайно гарне. Шкодую, що я не художник... Ага — ще сусіди, Лі!
— Які сусіди?
— Ніяких, — підморгнув він мені, усміхнувшись. — Найближчий хуторець за кілометр від нас. Там нікого немає. Нікого не буде, тільки ти, я і тиша. Господи, я сам не вірю, що цей будинок — наш. Не думав, що так захоплюся. Нарешті!
— Ти вже купив його?!
