Бранці мороку

показове чоловіче царство. Але нічого не вийде. У нас буде дівчинка — викапана я.

—  Ага, а ти хочеш, щоб за десять років я засів у кущах із рушницею, відганяючи її кавалерів?! Боронь Боже, так змарнувати своє життя!

—  У мене ніколи не було стільки кавалерів, та ще й таких, котрих слід пострілами відганяти. Я для цього надто контрастна — розумієш, про що я?

Він розумів. Більшість чоловіків, виявивши, що моя ляльково-гламурна зовнішність не більше ніж солодка глазур на вельми перченій натурі, в паніці відступали, геть забувши про всі свої наміри. Михайлу, само собою, це було лише на користь, хоча, слід зауважити, все ж знаходилися сміливці, які сприймали мене як особистий виклик і прагнули взяти наді мною гору за будь- яку ціну. Пропозиції «покинути нарешті його (себто — Михася) і влаштувати своє життя належним чином» сипалися на мене, як із рогу достатку, однак мої відповіді на письмі позначалися б трьома крапками, а в ефірі — пронизливим писком. Абсолютна, безумовна відданість — хребет любові, і я дуже сподіваюся, що жодного разу не дала чоловікові приводу сумніватися в мені.

Я була вже на сьомому місяці, коли Михайла відправили у тижневе відрядження до Відня — вивчати досвід австрійських колег зі створення серіалів, об’єднаних головними героями, але із окремим, завершеним сюжетом на кожну серію. Лишати вагітну жінку саму навіть на сім днів йому не хотілася, та я, почувши, куди саме він їде, впала у просто-таки телячий захват.

— Ти ще сумніваєшся, Михасю?! Іншої можливості побачити Відень за чужий рахунок може й не бути! Перекажеш від мене вітання тамтешній опері і привези мені який-небудь кондитерський рецепт. І рецепт шніцелю. І пляшку вина. І запитай десь у кав’ярні, як вони готують каву зі збитими вершками! Скажеш, що у тебе жінка — письменниця, вони тобі зі співчуття усе меню рецептами спишуть. А тобі відомо, що пити каву з молоком віденців навчив Юрій Кульчицький, галичанин? І він же врятував місто під час облоги турків — це було, дай Бог пам’яті...

Він терпляче усміхався, слухаючи моє торохкотіння, — від хвилювання я ставала надзвичайно балакучою — і не мав жодної гадки, що наступного разу почує мій нормальний голос рівно за рік. За триста шістдесят п’ять глевких, чорних, схожих на просякнуте дьогтем тісто і надзвичайно довгих днів.

У тому, що трапилося зі мною, не було нічієї вини. Мабуть, мені хоча б на крихту полегшало, якби я могла звинуватити когось, окрім Бога, та Він, вочевидь, не збирався полегшувати мені життя. Просто я стояла на узбіччі під світлофором, чекаючи зеленого світла, а у жіночки поруч зі мною стався інфаркт, вона заточилася, впала і, падаючи, штовхнула мене, а я не втрималась на ногах і опинилася на дорозі. Водій старенької «шкоди» зреагував миттєво, вдаривши по гальмах, і це, як потім сказали лікарі, врятувало мені життя. Але нашу донечку з поламаної, ледь не на шматки розібраної матері дістали вже мертвою через кесарів розтин. Це сталося на третій день Михайлового перебування в Австрії — йому подзвонила Катерина, і потім він розповідав мені, що довго не міг втямити через її ридання, що саме трапилося. Лікарі запевнили його, що в майбутньому я ще зможу мати дітей — за умови, якщо сама прийду до тями, а цього їм із Катрусею довелося чекати десять діб. Перше, що я спитала в Михайла, ледь розплющивши очі, було;

—  Що з Катериною?

—  Нічого, — здивовано відказав він. Змучений, неголений, у зім’ятому костюмі, він здався мені тоді — я так гостро це запам’ятала — найгарнішим чоловіком з усіх, кого я коли-небудь бачила. — Жде на вісточку про тебе. Я їй зараз подзвоню.

—  Ні. Наша доня... Катруся... що з нею?