Вочевидь, він зовсім забув, що дівчинку ми вирішили назвати Катериною, а хлопчика — Олександром. На УЗО я принципово не питала про стать дитини, і те, що я знала, достеменно знала, хто у нас був, тоді налякало Михася. Схилившись наді мною, він узяв мене за руку, і пробурмотів, дивлячись на край білого лікарняного простирадла.
— Мені дуже шкода, Лі,
Я не скрикнула, не заплакала, тільки коротко кивнула і стулила повіки. Здавалося, що моє серце проштрикнули ножем і гострий біль заважає мені дихати, А ще за місяць Михайло привіз додому механічну ляльку на ім’я Аліна, яка рухалася, спала, намагалася їсти, і — мовчала. Що він тільки не робив, як не намагався розворушити мене — все було марно. Він водив мене в театри, вигулював у парках та скверах, наче песика, записав до басейну, щойно це дозволили лікарі, торбами тягав мені листи від співчуваючих читачів, запевняв, що залюбки зробить мене матір’ю-героїнею, аби я лиш одужала, намагався влаштувати якісь автограф-сесії та ознайомчі турне Україною — все, що завгодно, аби я хоч трохи відволіклась від свого горя — і все намарно, Я перетворилась на тінь самої себе. Я не хотіла жити, почуваючись так, ніби разом із донькою лікарі вийняли з мене й душу. Я бачила, що Михась теж страшенно сумує за донькою, але більше думає про мене. Я стала його дитиною, безпомічною, безпорадною, як немовля, і він доглядав за мною із приреченістю батька-одинака, Саме ця приреченість у колись яскравих, сяючих сірих очах і вивела мене з цього коматозного стану. Йому потрібна дружина, сказала я собі одного ранку, коли думки, огорнуті чорним маревом ліків та спогадів, раптом проясніли. Жінка, а не дитя. і тієї ж ночі, коли він заснув, я прийшла до нього в ліжко (ми спали окремо майже рік) і пробурмотіла крізь схлипування;
— Я люблю тебе, Михасю,
Він прокинувся і теж заплакав.
Життя поволі увійшло в свою колію. Я знову почала писати — мою першу після травми книгу «Обличчя втрати», видану під справжнім прізвищем, переклали на п’ятнадцять мов світу, і деякі лікарі радили прочитати її тим пацієнткам, що збиралися робити аборт. Михайло здолав лише сорок сторінок — далі здали нерви. Цей роман і досі залишається єдиним у моєму творчому доробку, котрий Михайло не дочитав до кінця. Він сказав, що добре усвідомлював, як сильно я страждала, втративши дитину, що бачив це на власні очі, а почавши читати книжку, він це відчув. Відчув, що це його висмоктує холодна п’явка втрати, залишаючи порожню шорстку оболонку, де болить навіть вакуум, а простий порух вій ріже серце на клапті. Далі я взялася за свої звичайні любовні історії, чоловік працював, як і раніше, робив кар’єру, дбав про мене, і все було б чудово, просто ідеально, якби не одна обставина.
Завагітніти вдруге я так і не змогла.
Мені лишалося винуватити тільки це місто, яке я насправді ніколи не любила, хоч і народилася тут. Намагалася любити, але без особливого успіху. Занадто велике, занадто шумне, занадто цинічне, самозакохане й жорстоке. Мені було незатишно тут, не дивлячись навіть на мої пристойні гонорари і квартиру в тихому місці на Чо- коловці. Роки не приносили полегшення. Після трагедії нелюбов до мегаполісу переросла в справжню ненависть. Хіба я зможу хоч колись забути, що все це трапилося тут? Місто назавжди буде асоціюватися зі Смертю, і, можливо, саме тому я не можу народити Життя, залишаючись у ньому. Все це було надто складно й болюче, і розмірковувати над подібним не хотілося. Хотілося лише врятуватися втечею і спробувати розпочати все спочатку.
І ось нарешті це стало можливим. Хай як егоістично це прозвучить, але якась моя часточка раділа, що Михайло втратив роботу — адже тепер його, так само, як і мене, тут більше ніщо не тримало. Чесно кажучи, я вже давно заробляла більш ніж достатньо, щоб забезпечити пристойне життя нам обом. Михайло ж працював, щоб мати можливість займатися улюбленою справою, але в останній рік стараннями Остапа робота для нього почала перетворюватись на ненависну рутину.
