краще чимось корисним. За кілька днів тобі вже доведеться їхати за дружиною, то зроби все так, щоби вона лишилася задоволеною».
Чомусь ця гадка породила роздратування у глибинах душі. О так, моя дружина. Знаменита письменниця, добре оплачувана винищувачка лісів у ім’я її величності Домогосподарки. Через неї мене поперли з роботи. Ну то й що, що вона тепер може утримувати нас обох? Не в грошах щастя. Я хочу мати щось таке, чим зможу займатися увесь свій вільний час, щось, що приносити- ме, як казав Ілліч номер два, «глубокое удовлетворение». Здається, я знайшов це... І ось тепер маю, висолопивши язика, мерщій закінчувати ремонтні роботи, щоб моя дружина якнайшвидше перетнула поріг своєю царською ніжкою, бо це, бачте, її мрія? Ну то й що, що мрія? І що з того, що це була її ідея і її гроші? Я можу нарешті побути наодинці з собою, зі своїми думками й прагненнями, що їх нікому, окрім мене, не зрозуміти? Кожному одруженому чоловікові рано чи пізно стає необхідна розрядка, перезавантаження, і невже я не заслужив на неї зараз?! Я, чорт забирай, ніколи її не зраджував! І тепер усе, що мені потрібно, це цей ліс, цей будинок і ця тиша, без клацання клавіатури та постійних прохань покритикувати щойно написану сцену з її чергової нісенітниці. Хіба я багато прошу?! Я...
...я приголомшено замовк. Власне, я мовчав увесь цей час — сповнена злоби тирада промчала, як товарняк, у мене в голові, так само як і та дивна попередня думка. А тепер усе зникло, залишивши мені лише потрясіння — невже я справді щойно думав це? Господи Боже, що зі мною? Мабуть, таки точно перегрівся. Звідки раптом така злість? Я ніколи не відчував до Аліни нічого подібного. Я любив її! І скоріше сам дав би собі в пику, ніж дозволив би якісь докори чи образи на її адресу навіть подумки! То що ж це таке? Що зі мною відбувається?
За відсутності інших прийнятних пояснень я вирішив, що виною всьому сонячний удар плюс пари від фарб, якими я надихався за останні дні. Склавши розкладачку, я пішов у прохолоду дому. У задумі спустився сходами у вітальню, де зупинився перед овальним дзеркалом у різьбленій рамі, що висіло на стіні,
Це дзеркало я знайшов позавчора у підвалі, серед інших корисних і не дуже речей попередніх господарів, Привабила мене його чудернацька, фарбована під бронзу рама, що складалася з переплетіння якихось змій, риб з виряченими очима та перекручених рослин. Лі, напевно, жахнеться від такої композиції, але мені воно припало до душі, тому я перетягнув люстро нагору, сподіваючись почепити його на стіну, щойно та висохне.
І ось тепер воно вже висіло, не дочекавшись моєї допомоги.
Вкупі з тими пришелепкуватими думками, котрі щойно мене одвідали, це здалося тривожним симптомом. Досі я ніколи не мав причин скаржитися на голову, а тут одразу стільки буквально за десять хвилин. Мабуть, із пивом таки треба зав’язувати, принаймні доки всі ці лакофарбові пари не випаруються до біса з будинку. Повісити на стіну дзеркало і забути — це вже не жарт. Я навіть зняв його на хвилинку, аби переконатися, що раму тримають не руки незримих духів, а шуруп, вкручений у дюбель, котрий у свою чергу вігнаний у пробиту в стіні дірку. Саме так, як я збирався зробити й, судячи з усього, зробив. Що ж, це вже краще. Просто перевтома, на яку я не звертав уваги, поки вона сама про себе не нагадала. Відпочити, прогулятися лісом, і все минеться.
Я повернув люстро на його віднині законне місце й глянув на своє відображення. Раптом зауважив, що сивого волосся над чолом і на скронях суттєво додалося. Аж настільки, що це почало впадати в очі, хоча вчора, коли я голився у ванній, ніякої сивини взагалі не помічав. Ну, може, кілька волосин, якщо зізнатися собі чесно... але ж не так багато! Хоча...
Мабуть, ось так це й відбувається — спочатку не помічаєш ніяких змін, а потім в один прекрасний день дивишся в очі напівсивому суб’єкту із зморшками де тільки можна й шевелюрою, яку неначе присипали по- пілом. Старість... непомітна, але й неминуча.
