Бранці мороку

якнайшвидше вийти на волю, Що ж, я його розуміла, Сяк-так випроставши спину — від довгих поїздок в авто у мене, на додачу до всього, починав нити хребет — я вибралася з машини, жадібним поглядом упилася у двоповерхове рукотворне диво, що підморгувало мені кожним сонячним відблиском у вікнах, усміхалося кожною тріщинкою між цеглинками, і ще раз зойкнула,

—  Боже,,,

Цього разу мене вистачило аж на чотири літери, Тигра видряпався мені на плече і примруженими очима дивився кудись назад, Я також озирнулася, І побачила його, Від щастя мені захотілося вищати,

—  Це озеро, Михасю!

—  Тю, та я ж тобі казав про нього, — чоловіка помітно тішила моя радість, — Озеро, щоправда, то гучно сказано,,, ставочок чи озерце буде точніше, Одним словом, водойма, Не бажаєш оглянути дім?

—  Бажаю, — мовила я з гідністю і підняла голову, як молода графиня, що прискіпливим оком дивиться на щойно успадковані від тітки-мегери володіння, — Але знаєш, я вже,,, тобто я не була б щасливішою, навіть якби ти купив мені дім десь на голлівудських пагорбах,

—  Та хтозна, — підморгнув мені Михайло. — Ти й досі небайдужа до Гарісона Форда.

Я засміялася, охоче підхопивши нашу стару гру.

—  Ну, по-перше, Форд живе десь на ранчо дуже далеко від Фабрики мрій. І правильно робить. А подруге, неправда твоя, любий. Мені завжди подобався Сгів Бушемі, а ти — лише прикрий виняток у моїй любові до некрасивих, але милих чоловіків. Вельми прикрий виняток.

—  Як це печально, — хмикнув Михась. — Пропоную речі вивантажити трохи згодом. Ставлю пропозицію на голосування. Хто «за»?

—  Двоє, і один утримався, — я погладила Тигру. — Прийнято. Ходімо.

Михайло махнув у повітрі масивним ключем, наче чарівною паличкою, встромив його у замкову шпарину, і двері жалібно крякнули, відкриваючись. Крихітний коридорчик, чи, радше, передпокій, був темним і вогким, але цілком привітним. Саме таким, як я й чекала.

—  Зараз. світло увімкну. ось. — Під стелею блимнула лампочка, і Михайло вказав на стіни, пофарбовані у дуже милий бірюзовий колір. — Тут шпалери були. вірніше, те, що від них лишилося. клаптями звисали зі стіни. Я вирішив не морочитися, і.

—  Дуже добре, — щиро мовила я. — Тут у нас досить волого, і клеїти шпалери немає сенсу. А ось фарба — саме те. І колір чудовий.

При словах «тут у нас» мій чоловік засяяв яскравіше за лампочку.

—  Що дивимося спочатку — кухню, веранду чи вітальню?

—  Усе й відразу, — пробурмотіла я, навмання штовхнувши ті двері, що були праворуч. Кіт нарешті красиво зістрибнув з