Бранці мороку

закохалася у масивний письмовий стіл, схоже дубовий, і, цілковито втішена, спитала у Михася, коли ми повернулися до вітальні;

—  А тепер нагору, так?

—  Еге ж, — на ходу відповів він, пропустивши мене вперед. — Єдине, що... тут сходи дуже риплять, Лі. Я міг би їх закріпити, але мені здається... здавалося, що у цьому звуку є щось домашнє. Як гадаєш?

Я прислухалася до звуків у себе під ногами і кивнула, погоджуючись. Було, ще й як було. Здавалося, старі мостини розмовляють зі мною. По-старечому крекчучи, вони щось говорять мені. Вони говорять...

Пішла звідси.

Я вклякла, де була, а саме — на останній сходинці перед площадкою другого поверху. Ні сіло ні впало мене занудило, на чолі виступив липкий піт. Я озирнулася на Михайла — він, схоже, нічого подібного не відчував.

—  Ноги не йдуть, Аліно?

Сказано це було ніби зі співчуттям, та моє вухо все ж вловило в коханому голосі якісь знущальні нотки. Чи це мені теж мариться? Мабуть, так. Он сходи — вони ж не говорять насправді. А я...

Котися.

—  Та ні, все гаразд. Я в порядку, любий. Котра з цих кімнат наша?

—  Та, що праворуч, я гадаю. Вона найбільша, і в ній є балкон.

—  А диван?..

Чоловік заусміхався.

—  Ти думаєш про те саме, що й я?

—  Сподіваюся. Я тебе цілу вічність не бачила.

—  Ти просто розпусниця, Лі.

—  Так, коханий. Хіба не тому ти зі мною одружився?

—  Ну... це була одна з вирішальних причин.

Мою втому наче рукою зняло.

—  Давай я ще раз переконаю тебе, що ти не помилився.