Бранці мороку

Наступного дня я прокинулася, коли ще й на світ не займалося, а чоловік проспав до обіду, Наздоганяє втрачене, вирішила я, згадуючи його безкінечні хронічні недосипи, повернення додому о першій ночі та підйоми о п’ятій ранку, тому й не стурбувалася, Мій роман писався надзвичайно легко, просто лився, мов вода, тому я не стала відволікатися на їжу, гукнувши Михайлові, щоби він розігрів собі учорашній борщ, Чоловік чомусь образився,

—  Ледацюга! — сказав він, відкривши двері мого кабінету,

—  Соня! — відповіла я, навіть не повернувши голови,

Зголоднівши, надвечір я тимчасово звільнилася зі

свого творчого полону, і вийшла на кухню, Михайло був там і оскаженіло рубав салат, ніяк не реагуючи на мою з’яву, Мені здалося дивним його обличчя — воно було якимось відстороненим і чужим, Я вмостилася на клишоногій табуретці і спитала;

—  Усе гаразд?

—  Так, звісно, — Михась відірвався від катування городини, і звів на мене очі, котрі якусь мить були темними, як рілля, — Усе прекрасно, Лі, Ось хазяйную, як бачиш, Виконую твою роботу, Мені ж тут все рівно немає чим зайнятися. А у тебе роман, герої, все таке...

Хоч як важко у це повірити, але тоді мені стало соромно. Відчуття провини — з приводу і без — завжди було моєю ахіллесовою п’ятою, і хоча з віком я навчилася давати доброго відкоша будь-кому, хто намагався таким чином мною маніпулювати, але ж переді мною був не будь-хто, а коханий чоловік. Тому я почервоніла, перепросила і хутенько доробила салат, зварила картоплю і запекла із сиром куряче філе. Михайло відтанув, ми смачно поїли, прогулялися лісом і, відчуваючи приємну втому, вирішили заснути раніше, ніж завжди.

—  А тобі вдасться? — спитала я із сумнівом. — Ти сьогодні спав півдня, мабуть, нічний сон перебив.

Від цих слів Михайло спалахнув, як сухий сніп.

—  Це натяк на те, що я байдикую? — спитав він погрозливо. Я так здивувалася, що навіть не образилася.

—  Та байдикуй собі на здоров’я, — відказала я якомога миролюбніше. — Ми ж ніби для цього сюди й приїхали. І це ніякий не натяк, а проста констатація факту. Не сердься, любий. Це ж добре, коли раптом випадає ніч без сну.

Я говорила грайливо, і чекала хоч на якусь реакцію, однак Михась промовчав. Щоправда, він обійняв мене, коли ми лягли в ліжко, і поцілував, і робив усе, що й завжди — але не як завжди. Я ніби обіймала незнайомця, якогось стороннього мужчину, і це дивне, моторошне відчуття звело таку жадану для мене близькість на пси. А подальші слова Михайла мене заледве не вбили.

—  Ти мене геть змучила, Лі, — заявив він тоном прокурора. Я засміялася, дещо невпевнено, бо у цих словах виразно продзвенів метал.

Я прошу двадцять років ув ’язнення для цієї жінки за сексуальні домагання до власного чоловіка.