— А чого було ворушити? — продовжила вона свій спіч, підкріплюючи його активним жестикулюванням кощавої руки. — Їдуть, їдуть, маніюки, і чого вам, гаспидам, у місті свому не сидиться, га? Чого ви у той барліг дідьків полізли? Та вам же ж ніхто не страшний, нє, нікого вже не бояться, ач які, думаєте вже, що й Бога за бороду можете посмикати, й чорту межі очі плюнути. Кха! Посліили люде вже, гріха не бачать, сама я тільки бачу. А вони що? Кажуть — нема там нікого, поїхали вони звідси, а мо’ ти, стара, вигадала усе? Ще й на онука мого огуду зводили. Та баба зна, що там гаспид той доднесь, як Петро святий казав, рикає, як лев, шукає кого пожерти. Ой, пошкодуєш ще, що кубло розворушила, ой наплачешся...
— Та цить ти вже, — незлобиво кинув хтось за моєю спиною, і я аж підстрибнула, бо ця довга промова аборигенки мене просто зачарувала, хоч я й жодного слова з неї не зрозуміла. Озирнулася й побачила поруч із собою худенького дідугана, що сперся на вузлувату палицю і з філософським виглядом жував самокрутку, примруживши ліве око. Від цього «цить» бабця відразу замовкла, окинула нас обох презирливим поглядом, потім змахнула рукою в жесті, що символізував марність зусиль з мого перевиховання, й посунула геть до своєї хати.
— Дуже дякую вам за допомогу.
— Тю, та пусте, — знизав кутастими плечима дідок. — Нічого б вам стара Пріська не зробила, лише залякувати вміє. Вона трохи того, — він багатозначно постукав пальцем по скроні, а самокрутка перестрибнула в інший куток рота.
— І не дуже любить городян, як я бачу, — сказала я, глянувши їй услід.
— Вона гадає, що в неї є причини. То все через онука її, Левка.
— А що з ним? — зацікавилася я, якось не подумавши, що це зовсім не моя справа. Та дід довірчо похилився до мене, вочевидь радий поспілкуватися з новою у цих краях людиною.
— Та нічо вже. Хлопчина цей і сам трохи дурко. Та ще й німий. Це дитинча її доньки покійної, Ярини, що у Житомирі жила. А татусь його бозна де подівся після її смерті. Певно, інших дітей клепає, — дідуган грайливо підморгнув. — Дурне діло не хитре.
Ну то те кілька років тому було. Пріська розповідала, що якось полишила хлопця біля хвіртки гратися, поки у хаті прибирала, аж потім вийшла надвір, глядь, а малого там і немає. Вона давай по усьому хуторі його гукати, та за годину десь той повернувся, — старий простягнув руку й вказав пальцем, — оно звідти, з того боку, де ви тепер живете. Він до баби і щось мугикає злякано, руками тицяє, але ж піди зрозумій, що він каже, сама Пріська й то не завше розбере. Та впевнилася вона, що то той чоловік, що до вас там жив, хотів її Левка вкрасти. Бо, каже, бачила, як його машина у бік Кардашева їхала, а от як він повертався, значиться, прогавила. Ну а чому Левко повернувся, Бог його знає, мабуть, утік.
— І що ж далі було? — заохотила я старого до продовження.
— А далі стара Пріська по всьому селу бігала з прокльонами у бік того чоловіка, та все напосідала, щоб хтось туди пішов і розвідав, що там сталося і що вони з малим її зробили. І врешті-решт пішли туди троє — Микола Глибченко, оно у тій хаті він живе, а ще покійний Семен Ледар і я. Не хотіли йти, бо Пріська навісна завше щось учудить, а чоловік той, Орестом його звали, нам хорошим здавався, вітався щоразу, а ще завдяки йому до нас газ оно провели, — дід з гордістю вказав на жовту
