Бранці мороку

разом, А замість цього я кожного дня неначе ходжу по мінному полю, Тебе це не дивує, якщо згадати наше попереднє достатньо щасливе восьмирічне буття у місті? Тебе не дивують зміни, що відбуваються з тобою? Невже для тебе все як завжди?

—  Не кричи, — він навіть вухом не повів, жодної емоції не промайнуло на його незворушному обличчі, — І не верзи дурниць, Завжди легше приплести нечисту силу, аніж подивитися у,,, у дзеркало, З будинком ніяких проблем, Проблеми з тобою,

Від злості та досади я безсило розплакалася над курячим бульйоном,

—  І годі вже рюмсати, — поблажливо додав Михайло і пішов з кухні,

Зайве казати, що обідали ми у свинцевій тиші, а по обіді чоловік зірвався з місця і, пробурмотівши щось зіжмакане на кшталт «гараж, інструменти, до ладу», прожогом вискочив із кімнати, не забувши попередньо глянути в люстро на стіні, Розгрібати навалені в моєму кабінеті книжки довелося мені самій, Покінчивши з цим, я зрозуміла, що більше не можу знаходитися в цьому домі, й вирішила трохи прогулятися, Я не знала гаразд, куди піду, однак бажання вирватися з цих стін повільно переростало у манію, Ще кілька таких днів — і я буду спати на веранді разом із Тигрою,

Треба все обміркувати як слід, думала я, йдучи куди ведуть очі, Я дивилася лише під ноги і приблизно уявляла собі, куди йду, а решта мене мало цікавила, Цей день, що сірим ножем уклинився між теплими вересневими спогадами про літо, був непогожим та вологим і якнайкраще відповідав моєму настрою. Важкий від води білуватий туман клубочився над озером, клаптями висів на верхівках дерев і чомусь не зникав навіть від сильного вітру — можливо, тому, що його напрямок змінювався ледь не щомиті, як настрій у капризної панянки. Те, що синоптики називають «вітер змінних напрямків», шарпало мій одяг, забиралося під куртку і неприємним холодком бігало по хребту. Шум дерев був таким сильним, що часом здавалося, ніби вони стогнуть, і все це відволікало мене від роздумів. Я напружувалася, намагаючись зосередитись, подумати про те, що було справді важливо, однак так і не змогла зібрати думки докупи. Отямилася я біля Зеленого і сказала собі, що варто пройтися хуторцем — для різноманітності, оскільки я вже тут. Зазвичай ми з Михайлом гуляли лісом,

На ту бабцю, що плювала услід нашому авто, я натрапила зненацька. Стара наче виросла з-під землі, Мить тому переді мною було лише порожнє узбіччя ґрунтової дороги, більше схожої на широку стежину, і ось наступної хвилини я вже дивилася у маленькі ви- цвілі очі, що аж пломеніли ненавистю. Якби я не була на сто відсотків упевнена, що це неможливо, то сказала б, що ця бабуся, на вигляд — як із воску вилита відьма, має щось до мене. Щось особисте,

«Не мели дурниць, Аліно, — переконливо заявив мій внутрішній голос. — Ти їй у борщ не плювала»,

—  Вибачте, — перепросила я, помітивши, що ледве носом не вперлася у зморшкувату щоку старої. Вона не зреагувала, продовжуючи дивитися на мене зле і якось втаємничено, і виглядала, як сова, що обернулася на жінку. По шкірі в мене забігали холодні мурашки.

—  Дозвольте, — пробелькотіла я й рушила навколо старої. Вона відступила на крок, кліпнула на мене червонястими, запаленими повіками і прохрипіла навздогін;

—  Не сидиться у кублі тому?

—  Просто гуляю, — пробурмотіла я під ніс, без особливої надії, що бабця у чорному мене почує. Було в ній щось божевільне, а відтак мені не дуже хотілося встряга- ти з нею у довгі бесіди. Але стара явно мала намір висловити все накипіле, оскільки вже я їй трапилася.