Бранці мороку

На відміну від Михайла я ніколи не була непробивною реалісткою. Навпаки, завжди вважала, що ми ніякого біса не знаємо навіть про свій власний світ, той, який чуємо, бачимо і вдихаємо. Інакше чому, довівши його до ручки й продовжуючи послідовно знищувати, дивуємося, коли той відповідає нам взаємністю у вигляді цунамі, посух та землетрусів? А з такою курячою сліпотою — звідки нам знати, що наш світ єдиний? Це логіка хробачка у яблуці, якої я ніколи не визнавала.

Тому я досить швидко і безболісно змирилася з думкою, що в цьому будинку є ще хтось чи щось.

Що це? Привид? Полтергейст? А чом би й ні? Я, звісно, ніколи не стикалася ні з чим подібним, але й не поспішала ліпити ярлик «клінічний ідіот» на кожного, хто свідчив про такі речі. Я не вірю лише в масштаби цих явищ, що їх намагається нав’язати нам телебачення (коли якась третьосортна передачка щотижня тішить свіженькою добіркою аномалій, це викликає підозри навіть у мене), але в тому, що надприродні явища існують, ніколи не сумнівалася. Схоже, мені, як і обіцяла Біблія, воздалося по вірі. Бо хоч що би там казав Михайло, я бачила те, що бачила. І навіть якщо припустити на мить, що все це мені справді здалося, то як бути з величезною ґулею у мене на потилиці, що лишилася від падіння на мою бідну голову академічного словника? Досі ще не було зафіксовано жодного випадку нападу зорової галюцинації на людей.

Ліки почали діяти, і я відчула знайому легкість в тілі, що завжди передувала засинанню. Хороші таблетки. Не знаю, що б я робила без них тоді... того року. Вони рятували мене вночі, а Михась — цілодобово. Це було так давно і ніби учора. Але той чоловік, якого я знала, ні за що не став би розмовляти так із жінкою. Із жодною жінкою, а з власного — тим більше. І він любив мене. Той, київський, Михайло мене кохав. По-справжньому. Так, як я писала у своїх романах, так, як мріяла все життя... А тепер... що мені робити тепер? Як достукатися до нього?.. А ще ж цей сміх... книжки, що пурхають кімнатою, мов паперові метелики... і думки, що плутаються, чіпляються одна за одну... напевно, тут є якийсь зв’язок... я засинаю. Я ще встигла зрозуміти це, встигла позіхнути і подумати про завтра, як про якийсь рятівний круг, і — все. Чорна ковдра штучного сну накрила мене з головою, розчинивши усі проблеми у крутому окропі забуття.

Та ранок не приніс полегшення. Пігулка вимкнула мене серйозно, і ввімкнулася я лише о першій, завдяки люблячим штурханам Михайла, котрий процідив крізь зуби, що відсутність сніданку він може пробачити, але не збирається з невідомої причини жертвувати ще й обідом. Так-сяк отямившись за допомогою кількох ляпасів самій собі, я проковтнула решту води зі склянки, аби загасити викликану снодійним спрагу, й попленталася униз готувати обід. Михайло пішов слідом, неначе збираючись проконтролювати цей важливий процес і не дати мені сачкувати. Що ж, якщо стоятиме над душею, то, може, принаймні нам вдасться поговорити.

Але Михайло був не в настрої бесідувати. Коли я завела розмову про учорашню подію, він увірвав її в зародку;

—  Тобі здалося, Аліно.

—  Це все, що ти можеш сказати? — здивувалася я. — Це і є та розмова, яку ти вирішив відкласти на ранок?

—  Я передумав, — незворушно відказав чоловік. — Тут нема про що дискутувати. Саме так і народжуються різні небилиці — одне сприймають за інше й плутають божий дух з яєчнею. Розслабся.

—  Розслабитися?! — я глибоко вдихнула, гарячково підшукуючи потрібні слова. — Та... та я... та невже ти не відчуваєш змін? Та навіть сліпий відчує, що з цим домом щось не те! Ми переїхали сюди, щоб радіти життю