ембріона. Повільно підхожу до неї. Так і є, це хлопчик, вдягнений у шорти й смугасту футболку. Його око дивиться на мене в щілину між пальцями рук, що затуляють лице.
— Я хочу додому, — долинає до мене глухе плаксиве схлипування. — Будь ласка, дядю, відведіть мене до мами!
Я нахиляюся до нього, збираючись сказати, що не маю уявлення, де його мама, але, звісно ж, я про нього подбаю. Простягаю руку. Він тягне до мене свої, та, коли дитяче обличчя відкривається, я розумію, що це ніякий не хлопчик, а якийсь неймовірно відразливий ліліпут, з виряченими очима й старечою головою радіаційного мутанта. І скальпель, який, як виявилося, намертво приріс до пальців іншої моєї руки, зривається вперед, шматуючи потворність, заляпуючи стіни червоними бризками, а за моєю спиною гуркоче схвальний регіт сивого чоловіка.
/ Аліна / Межа
Вперше на новому місці я лягла спати окремо від Михайла.
Промучившись біля нього дві години, я не витримала і підвелася, спустивши на підлогу важкі, наче свинцем налиті ноги. Поруч, мов у гарячці, метався мій чоловік. Він то стогнав, як тяжко поранений, то скрикував, то бурмотів щось схвальне, але нерозбірливе, і відштовхував мене, коли я намагалася обійняти його, щоб якось утихомирити. Врешті-решт він знавісніло замахав руками, вигнувся дугою і захрипів, а коли я вирішила плюнути на всі його люб’язні застереження типу «спробуй тільки розбудити мене», і нахилилася над ним саме з цією ціллю, він ухопив долонями повітря біля мене так, неначе стискав чиюсь невидиму шию. Я готова була закластися, що там, уві сні, він когось душив і, судячи з його перекошених якоюсь здичавілою насолодою рис, отримував від цього небияке задоволення. Від його вигляду мене зморозило. Нічник, котрий я увімкнула, щойно Михась почав стогнати, спотворював його й без того змінене лице химерною грою тіней. І щось у цьому обличчі, яке здалося мені зовсім незнайомим, змусило всерйоз поставитись до попередження не чіпати його. Я підняла свій халат, що валявся чомусь на підлозі, накинула його на плечі і, забувши про капці, вийшла геть. Ляжу у другій спальні, подумалося мені. Ми жартома називали її гостьовою — коли Михайло ще міг жартувати. Там стояв старенький підлітковий диван, куплений у Кардашеві за три з половиною копійки, але вміщалася я на ньому без проблем.
За подушку мені правила власна рука, вкритися довелося халатом, але заснула я на диво швидко. Мабуть, нерви не витримали і вимкнули увесь неслухняний організм для більш ніж заслуженого відпочинку. Сон був глибоким, схожим на темне небо, у якому мерехтять дивовижні вогники, і що змусило мене прокинутися, я й досі не знаю. Себто не знаю, що саме змусило мене прокинутися. Але коли я відкрила очі, темрява панувала не тільки навколо мене, а ще й над головою. Складалося враження, що тутешня стеля зненацька почорніла і суттєво знизила місце свого розташування. Все ще кліпаючи сонними очима, я різко підвелася... і з розмаху вдарилася об якусь деревину. Все ще не тямлячи, що коїться, я механічно відкинулася на спину... і виявила, що під головою маю подушку у велюровій пошиванці, а мої ноги звисають за бильце ліжка так, ніби вони виросли. Або ліжко усохло. Та й саме воно більше нічим не нагадувало диван. У кімнаті трохи розвиднилося, схоже, розійшлися хмари на небі, і в скупому місячному сяйві я нарешті побачила те, що вже й так зрозуміла. Я лежала на нижньому ярусі дитячого двоярусного ліжка. А там, нагорі, щось попискувало і шаруділо. Наче миша, дуже велика миша, крутилася над шкоринкою хліба. Я зойкнула, і шарудіння вмить стихло. Не встигла я полегшено перевести подих і запевнити себе, що все це сон, не більше, як згори на мене щось капнуло. Щось гаряче і густе. Сльози. Там хтось плакав, а сльози бувають гарячими. Чи мені цього не знати?.. Але густими... такими густими вони не бувають ніколи.
Я зробила ще одну спробу підвестися і не змогла. Все, на що мене вистачило
