тобою, але Михайло належить йому ...їдь до Києва ...їдь додому ...Щоб не стало гірше
— Я не полишу Михайла тут.
Дівчинка печально опустила повіки.
— ...Вперта, як він і казав ...він постійно це повторює ...що ще має трапитись, щоб ти зрозуміла ...поглянь на нас ...на нас усіх ...подивися, що він із нами зробив
Я звела неслухняні очі, що так і заплющувалися самі по собі, і знову глянула на тіні дітлахів. Вони здавалися живими, та щось у них — і в мені — аж волало про смерть. Понівечені малюки — що може бути страшніше для матері, яка втратила власну дитину? Я вбирала позирком кожну постать, і кров у моїх жилах ставала крижаною. Я відчувала це і відчувала їхній біль. Біль кожного з цих янголят. Мовчки, без жодного слова, вони простягали до мене скалічені рученята, випинали розпороті животики, підстрибували на кістках позбавлених плоті ніг... Моє тіло вібрувало в такт їхнім рухам і так боліло, немов хтось загнав мені під шкіру тисячі іржавих рибальських гачків і тепер витягував їх, повільно, монотонно, але — усі разом. А дівчинка не вгавала, і на її голос, що тепер був якимось зовсім не дитячим, так само як і речі, про які вона казала, тепер накладався біль, як шовкова стрічка на рану.
— ...Ти мусиш зрозуміти ...Це не втеча, це відступ ...я їла себе, чуєш?... я прокусила собі руку і пила власну кров, бо помирала від спраги ...я померла від спраги, бо мене знудило, а кров усе не зупинялася ...вона все текла і текла із рани, доки все навколо не стало червоним ...ось, — вона підняла руки так, щоб я бачила її зап’ястки, і я побачила їх — тоненькі, як лозина, такі зворушливо ніжні, із багряними борознами від зубів, укриті плямами крові, що запеклася надто пізно... чи вчасно?
— ...Не плач ...цим не зарадиш ...Краще їдь звідси, доки й ти не стала його ...Просто зранку ...А зараз спи ...Сили тобі знадобляться
І перш ніж я встигла зібрати думки докупи, маленька долоня дівчинки нависла над моїм лобом,
Я не пам’ятаю, як діти зникли, значить, все ж таки заснула, хоча тоді, коли вони стояли біля ліжка, думала, що тепер не зможу спати як мінімум кілька днів. Але відпочити не вдалося — здавалося, що хтось намагається прорватися до мого сну, на передній план постійно лізли якісь тривожні образи, а особливо не давав спокою сповнений ненависті анонімний погляд, що витріщався на мене, аж допоки я не отямилася о дев’ятій ранку, Отямилася геть знесилена, І першим ділом почала згадувати, що ж зі мною було цієї ночі,
Найперше — я знову опинилася на тому ж диванчику, на який лягла увечері, Ніякого двоярусного ліжка, ніяких подушок, Ніщо не свідчило про те, що моя пригода дійсно мала місце — окрім спогадів, звісно, У моїй голові все було надзвичайно реальним, Але чи було це насправді?
Якби не попередні аномалії з клавіатурою і пурхаючими книжками, я б сказала, що ні, А зараз...
Зараз думання давалося мені надзвичайно важко, Я вирішила, що маю прийняти ванну з ароматичною пінкою — у місті це часто приводило мене до тями, Але перед цим я вирішила зателефонувати єдиній (як виявилося) людині, з якою могла б поділитися цими екстраординарними подіями без ризику виглядати ненормальною.
Валерія зняла слухавку після третього гудка, Я було зраділа, що застала її
