Бранці мороку

старої школи, підпільно займалася цим ще перед розпадом Радянського Союзу, коли були найбільші сплески активності різної паранор- мальщини.

—  Що ж... Беремо, — непевно відказала я. — Поговори з нею.

—  Я подивлюся, що можна зробити. Зателефонуй мені завтра, гаразд?

—  Домовилися. До того ж, днями я планую бути в Києві.

Валерія присвиснула.

—  Отже, все ще гірше, ніж я подумала.

—  Так.

—  Гаразд. Я, до речі, переїхала. Тому, якщо надумаєш нагрянути до мене без попередження, запам’ятай; виходиш на метро «Нивки», шукаєш череду шістдесят восьмих маршруток, підходиш до першої- ліпшої і питаєш; «Це автобус на Картахену?».

Я розсміялася. Це був мій перший сміх за... бозна за скільки часу.

—  Леро, я тебе обожнюю.

—  Ну так. Усі мене обожнюють, привілеї професії. Подзвони, як приїдеш, о’кей? А зараз мушу йти. Клієнт у двері грюкає. Прийшов приворожити якусь дівицю, і хоча, якщо тебе цікавить моя думка, та дівиця не варта й воску з гривневої свічки, яку я запалила згідно з ритуалом, він від неї просто слиною сходить — не від свічки, ясна річ. Що ти візьмеш із закоханих! Лі, — подруга трохи помовчала, — я ту жіночку тобі з дна моря дістану. Я не полишу тебе в біді.

Розмова з Валерією подіяла на мене суто позитивно, принаймні я знайшла в собі сили зварити кави. Приготування сніданку вирішила відкласти, доки не прийму ванну, тим більше що Михайла у будинку я не зауважила, мабуть, знову порається в гаражі. У будь-якому випадку, півгодини почекає. В такому стані, як зараз, я здатна хіба що на глевкі млинці, а вони б не додали нічого корисного нашим і без того складним стосункам. Особисто я після нічного візиту пошматованих дітей взагалі не могла думати про їжу, і навряд чи апетит прокинеться хоча б до вечора.

Поки у ванну набиралася гаряча вода, я сьорбала каву на веранді й ще раз прораховувала обраний варіант дій. Як не крути, іншого виходу немає — мені доведеться поїхати до Києва. Інакше все погіршуватиметься доти, доки не сягне якоїсь критичної межі, і... Я не знала, на що може бути здатний Михайло зараз. Чи багато залишилося в ньому від нього самого і який відсоток того... іншого. Як це назвати? Одержимість? Можливо. Терміни не мають значення, результат незмінний — мій Михайло тепер лише зовнішністю нагадував мого Михайла. Чи це був чийсь вплив зовні, чи щось руйнівне оселилося в нього всередині, я не знала й не могла знати. Але це мав знати спеціаліст, і я сподівалася, що Валерія не підведе.

Отже, я дію у вірному напрямку. Заспокоївши себе цим вердиктом, я зачинилася у ванній і з насолодою сіла в пінну воду. Тіло миттєво розслабилося, а разом із м’язами почало відпускати й напружені нерви; голова припинила гудіти, а серцебиття дещо уповільнилося. Пари ефірної олії подіяли так добре, що, здається, на якусь хвилинку я навіть задрімала.