— Прокидайся. Прокидайся. Прокидайся.
— МИХАЙЛЕ! — гаркнуло радіо голосом Ореста, обрубавши децибели в цього жахливого гуркоту й перетворивши його на звичайне торохтіння товарного потяга, що поволі віддалявся. — ДЕ ТИ, МИХАИЛЕ?! Я ТЕБЕ НЕ БАЧУ! НЕГАЙНО ПОВЕРТАЙСЯ!
— Проки... — дзеркальце всмоктало образ дівчинки у себе разом із незакінченим словом і в наступну мить показало саме лише порожнє сидіння і мої розширені очі. Пішов і головний біль, залишивши тільки луну, що поступово зникала з кожним ударом пульсу.
— Я тут, — прошепотів я. Помітив блиск ключа, нахилився і підняв його, затис у кулаці. Свідомість поволі приходила до норми. — Тут. Я повертаюся. Я...
Радіо було вимкнене. Та це не мало значення. Я знову відчував цілющу присутність Ореста. Вони хотіли захопити мене, напасти зненацька, але їм не вдалося. Я — це знову я.
На підтвердження моїх відчуттів шлагбаум плавно піднявся, відкривши мені шлях. Шлях додому.
— Я повертаюся, — усміхнувся я й натиснув на газ.
Та коли я дістався будинку, завів машину в гараж і
заглушив двигун, радіо увімкнулося знову. У напівтемряві засяяли вогники передньої панелі, і розведений статикою голос Ореста сказав;
— Ти зникав, Михайле.
— Так. Мені заважали...
— Я знаю. Тобі доведеться ще дещо зробити сьогодні.
— Слухаю.
Кілька секунд з радіо лунало лише шипіння, а потім Орест мовив;
— Деякі речі завдають надто багато клопоту, друже. Завтра тобі треба буде їх поховати.
— Про які...
— ...А сьогодні викопай велику яму за будинком. Починай зараз.
Радіо змовкло. Вогники передньої панелі згасли.
Я вибрався з машини й побачив лопату, що стирчала в землі біля гаражних
