— Сонечко, пам ’ятаєш, що я казала ? Ось тепер обійди машину з іншого боку й сідай на заднє сидіння. Ну ж бо.
Тоня повільно рушає повз гараж:, перестрибуючи поглядом з мене на Ореста, її всю трусить. Той теж уважно дивиться на дівчинку, начепивши на обличчя гримасу гіпертрофовано 'ї батьківської любові.
— Тонечко, не слухай маму, в неї черговий нервовий розлад.
— Заткни свою пельку і забирайся геть від машини! — зриваюся на крик.
— Ти анітрохи не змінилася, — журиться Орест. — Усе та ж психопатка. Ось тепер накрутила проти мене мою єдину дитину.
— Ти на неї не заслуговуєш, — порушую я обіцянку не вступати у суперечки. Втім, Тоня вже біля машини. Вона тягне на себе ручку передніх пасажирських дверцят, сідає в салон і пролазить на заднє сидіння. — Ти заслужив хіба що зашморг. Ти... — я замовкаю, побачивши, що Орест регоче, все голосніше й голосніше.
— Ідіотка, просто ідіотка, — скиглить він крізь сміх:. — Тебе... обвести навколо пальця... все одно що ці самі два пальці... ТА НЕ ХОТІВ Я БІЛЬШЕ НІЯКИХ ДІТЕЙ!
Я таки втрачаю пильність, його божевільні репліки примушують мене шоковано роззявити рота, обидва дула опускаються нижче на сантиметр... саме цього сигналу він і чекає. Далі щось відбувається, але настільки швидко, що я не встигаю зрозуміти, що саме. Усвідомлюю, лише коли валюся з ніг: Орест кинув мені в обличчя якусь річ. Зв’язку ключів, котру тримав у руці увесь цей час і котру я помітила лише зараз. Усе це залізяччя б’є мене прямо по очах, і я миттєво сліпну. Пальці реагують автоматично, окремо від загальмованої свідомості — вони втискають до межі обидва гачки, і лунає неймовірно оглушливий постріл. Не бачу, куди я поцілила, але жодного крику не чути. Віддача б’є копитом у груди і жбурляє мене на землю, я валюся, як мішок силосу, і розумію, що якщо він вижив після пострілу, то мені кінець. Нам обом кінець — він не пожаліє навіть дочку.
За десять секунд, що здалися тисячоліттям:
— Чорт забирай, Віро, суко ти ненормальна! Ти щойно ледве не зробила мене лисим!
Він живий.
Я починаю плакати. Лежачи на траві, так-сяк розліплюю одне око, інше відмовляється це робити, бо з нього тече щось темне і гаряче. Але й уцілілого достатньо, аби побачити повний крах.
У лобовому склі «ниви» величезна дірка, я лише дивом не вбила власну доньку. Зі своєї позиції бачу
