в’язниці Новосибірська, Іркутська, Свердловська… Москва «гостинно» надала нам смердючу камеру в «Красной Прєснє». І нарешті за нашими спинами натужно заскрипіла важка брама «рідної» в’язниці у Єльці. З довгого й монотонного етапу закарбувалися в пам’яті кілька подій. У Хабаровську до нашої колимської «вісімнадцятки» долучили Святослава Караванського. Його етапували, здається, не на «критку», а до якогось табору для «перевиховання». Надіялися ще, либонь, перекопилити його на будівника комунізму. Даремно… Дорогою до Іркутська відомий правозахисник розповідав про своє життя-буття. Слухати старшого за мене на три роки українського вченого було вельми цікаво. Під час Другої світової війни перекладач Святослав Караванський був активним членом антинацистського підпілля. Мабуть, у відплату за боротьбу з гітлерівцями сталіністи запроторили вченого-правозахисника у сорок п’ятому до концтаборів на цілих п’ятнадцять років. Звільнившись, Караванський п’ять років зазнавав переслідувань комуністичного режиму, а в 1965 році був повторно ув’язнений. На волю вийшов у шістдесят дев’ятому, щоби через рік «загриміти» ще на десять років. Причиною третього ув’язнення послужила написана ним стаття про Катинську трагедію. У сімдесят дев’ятому Караванський разом з дружиною Ніною Строкатою, мікробіологом, зумів покинути комуністичний «рай» і емігрувати до США. Ніна домагалася звільнення чоловіка, за що відбула п’ять років у радянських концтаборах. Її арешт спричинив створення Громадського Комітету захисту Ніни Строкатої-Караванської, до складу якого ввійшли Стус, Чорновіл, Стасів-Калинець, Якір, Тимчук. Померла Ніна Строката-Караванська 1998 року в сімдесятидворічному віці. Святослав Караванський переклав на українську Байрона, Шекспіра, написав багато наукових і публіцистичних праць на захист української мови. У сусідньому з нами вагоні-«столипіні» везуть жінок, що мають побутові статті. Якось перед полуднем там здіймається страшний вереск, особливо вирізняється нелюдський крик однієї жінки. Мабуть, конвоїри знущаються. Але як допомогти бідолашним невільницям? Вдаємося до випробуваного в’язнями методу — розхитуємо свій вагон. При скоординованих, дружніх діях вагон, бувало, сходив з рейок. Збіглися конвоїри, прихекав начальник конвою. Лають нас по-московськи, аж лопухи обабіч насипу в’януть. Проте жінок мордувати припинили. «Красная Прєсня» збагатила мене ще однією зустріччю, цього разу з одним із лідерів НТС (Національного трудового союзу). Прізвища його вже не згадаю. Переконував мене в необхідності нашого об’єднання. Я погоджувався, проте уточнював, що метою об’єднання антикомуністичних сил може бути розвал Союзу, але в жодному разі не побудова нової Російської імперії, як це пропонували «ентеесівці». Українцям у їхній програмі відводилася роль робочої сили, і не більше. Російські монархісти, анархісти, комуністи, як би не різнилися їхні політичні погляди й уподобання, в одному були єдині — український народ завше виступав у них в підневільній ролі. Отак одновірні «брати-слов’яни» ставляться до нас, українців. Значно пізніше невільницька доля звела мене з ленінградським монархістом Ігорем Огурцовим, який представлявся майбутнім монархом Російської імперії. Табір число тридцять п’ять на станції Всесвятській в Пермській області послужив місцем нашої незапланованої зустрічі. «Співав» мені ленінградський монархіст все тієї ж…
Єлецький «курорт»
— О Боже, у якій норі плодилися ці упирі? О Господи, повідай днесь, докіль ця ніч і вурдалаки? Іван Прокоф’єв
Після закрижанілої Колими Єлець видався нам курортом. Тепло, сухо, чисте повітря, з четвертого поверху крізь щілину в камерному віконечку видно зелену смужку лісу. Годують, порівняно з Колимою, несогірше. До камери нас запакували всією вісімнадцяткою. Боялися, очевидно, щоб ми не «псували» місцевих в’язнів. У критій в’язниці нам велося легше, аніж у колимських таборах. У в’язничний дворик «воронок» завіз нас глупої ночі, тому ми не зуміли розгледітися. Зробили це вранці під час прогулянки. «Тюрмисько», так про себе назвав я єлецьку в’язницю, справляло враження. Щось подібне досі я бачив лише у Львові та Харкові. За мурованими стінами чи не метрової товщини томляться кілька тисяч невільників. Периметром понатикувано кулеметних вишок. У кожному дворику також вишкірюється кулеметним дулом вишка. Поверх двориків натягнуті металеві сітки, щоби в’язні не перекидали почерез стіни записки. Трапами над головами в’язнів гупають чоботами наглядачі, стежачи за порядком. З одним із них, немолодим чолов’ягою з невиразними рисами обличчя, розпочинаю бесіду. «Гражданін начальник!» «А чяво?» «Ви бачите, яка хороша совітська влада». «А в чьом?» «Та ж дивіться, яку здоровенну тюрму відгрохала. Я побував у багатьох, але такої ще не бачив». «Е-е-е, — протягує страж, — синок. Ето нє совєтская власть». «А
