голіруч. Неподалік гуркотів млин, перемелюючи вугілля. Хлопці, що його обслуговували, наварили, на нашу просьбу, на арматурні ручки величенькі сталеві кульки. На полуденок нам принесли разом з харчами замашненькі металеві «булави». Блатні вилежувались після обіду, насолоджуючись подумки майбутньою розправою над беззбройними, як вони себе тішили, політв’язнями. Але реальність для них виявилася дещо іншою. Ми дружно пустили в хід грізну «зброю». За короткий час добряче потрощили блатним кості. Не вцілів жоден, бо втікати було нікуди, а конвоїри-охоронці з автоматами позабиралися геть згідно оперівського плану розгрому політичних. Розгром відбувся, але дубасили блатних. Правда, ми пильнували, щоб не вбити котрогось, бо на той час з’явився якийсь указ «голова за голову». Віддавати ж своє життя за якогось вуркагана жодному з нас не хотілося. Більше політичних в’язнів на прополювання «забороненої зони» конвоїри не водили і блатні відтоді в таборі пошовковіли. З групи, яка рахувала бандитам ребра, відібрали вісім в’язнів. Судили нас за перше і за друге побоїща. Стаття 59.3.16 — табірний бандитизм, від трьох до десяти років. Кожному з нас влупили від душі ще по десять років. Але оскільки максимальний термін в СРСР тоді становив двадцять п’ять років, то нам просто-напросто з дня присуду треба було починати відбуття покарання наново. Тобто, ті роки, що ми уже відбули в неволі, не зараховувалися, попереду в кожного «свіжий» термін, довжиною в двадцять п’ять років.
Сильні духом
Невладний над нами ні голод, ні страх, Хоч ми безборонні і голі, — Вже краще загинути в концтаборах, Ніж бути рабами — на волі! Іван Гнатюк
Після суду мені, як злісному порушникові режиму, впаяли рік карцеру. Півроку я відсидів у карцері до суду. Отож, загалом «відпочивав» у зловісному карцері півтора року. Скажу щиро, що то немало. Думав, що буде мені каюк. Холод, голод, спрага висушили мене, мов блощицю. Правда, виручили, як завжди, друзі, не дали мені вмерти в бурі. Іван Ільницький з Нижнього Березова і Василь Левицький із Середнього Березова в негоду підповзали до віконця моєї камери-одиночки і на тичці просовували кусень хліба. Ільницький — Риболов воював у Березівській сотні, Левицький був у боївці. Обидва ризикували життям, долаючи поповзом вогневу лінію. З вишки червонопогонники стріляли без попередження. Проте в пургу солдат більше пильнував, як би його не знесло вітром, аніж за буром. Однаково хлопці наражалися на смертельну небезпеку, бо підступи до бараків посиленого режиму прострілювалися зусібіч. Ті невеличкі шматочки хліба допомагали підтримувати в моєму геть кволому тілі життя. А може, то було усвідомлення, що про мене ще хтось дбає, друзі не забули мене? Багато допомогла лікарка із санчастини Людмила Кірікова, яка мала добру жіночу душу. Здійснюючи обхід в’язнів-штрафників у карцері, виписувала мені щоразу риб’ячий жир для лікування. Хліба дати не могла, бо я на карцерному режимі, але ставила якийсь діагноз і підтримувала мене отим риб’ячим жиром. Отак допомагала мені добра росіянка. Таким чином я пережив вісімнадцять страхітливих місяців у карцері. Чекісти достеменно не знали, що саме я організував відплатну акцію супроти злодійні, проте здогадувались. Трохи допоміг їм Ніколай Рокітін, колишній інженер, власовець, російський шовініст. Він щось трохи бачив і чув, трохи понавидумував. На початках на допитах він тримався, нічого не говорив, аж поки його не опрацював опер Підгорний. Про розмову їхню згодом розповів мені наглядач. «Слухай, — каже опер, — чому ти такий дурний? З ким ти зв’язався і кого захищаєш? Чому мовчиш? Ти що, не знаєш, хто такі бандерівці? Таж вони хочуть незалежної України. Без Росії! Кумекаєш?!» Намолов тому сім міхів гречаної каші. Власовець і «розколовся». Шовініст завжди зостається шовіністом — чи він монархіст, чи він комуніст. Якби не «допомога» Рокітіна, нас, либонь, і не судили б, позаяк доказів не було жодних. Про що я тільки не передумав у холоднющому бурі. Перебрав у пам’яті кожен день, кожну подію, навіть з раннього дитинства. За півтора року окрім закрижанілої зусібіч бетонної труни карцеру нічого не бачив. Анічогісінько! Ні неба, ні сонця, ні дерева, ні травинки, ні пташини… Похований заживо. Ковані металом нари відмикали від стіни о двадцять другій годині, щоби рівно о шостій знову примкнути. Вісім годин лежав на холодних нарах, решту часу ходив тісною камерою, бо на студеній бетонній долівці особливо не посидиш. Зрідка перестукувався азбукою Морзе почерез стіни із сусідами зліва і справа. Наглядач почує і тоді кара — позбавляють і так мізерної карцерної пайки. Мене штрафували часто. В знак протесту організовував восьмидобові голодовки. Проте начальство ніяк не реагувало на такі акції. У таборах, де в’язні вимирали масово, на голодовки ніхто не звертав уваги, і вони були недієві як засіб боротьби. По виході з буру я познайомився
