мовляв, у мене вся родина з діда-прадіда — священики. «То й добре, — каже десятник, — «хоронитимеш» валуни». Номеровані невільниці підкопують величезну кам’яну брилу зусібіч, виривають під нею печерки. Щомиті каменюка може розчавити бідолашних, мов комашину. Щоб цього не допустити, я ставлю міцні дерев’яні підпорки, як у шахті. Таким чином, сантиметр за сантиметром, ми «хоронимо» злополучні камениська в мерзлу землю. Отака мені випала «попівська» місія. «Паства» в мене була хороша — веселі, незважаючи на важку неволю, дівчата-щебетухи. Я ревно пильнував, аби, не дай Боже, котрусь бідолаху не скалічило або не вбило каменем. Не знаю, чи то мої опори були такі вже надійні, а чи була на то воля Господня, але за весь час моєї праці там не трапилося жодного нещастя. Пропрацювали ми дружно і весело до пізньої осені, аж поки не зліквідували тимчасовий будівельний майданчик. У дівочій бригаді було кілька росіянок і білорусок, а решту становили українки. Запам’яталася мені краянка Ганна з Вербіжа під Коломиєю. Дівчат вивезли кудись на подальшу розбудову закрижанілого Магадана, а мене перевели до бригади теслів, у якій пропрацював три роки. Компанія у нас підібралася відповідна: Микола Дорощук з Волині, Андрій Полоз із Тернопілля, Михайло Пушик з-під Станіслава… Всіх уже не згадати, але здебільшого то були хлопці, що здобули в боях з німцями, мадярами, москалями добрячий гарт. Майже всі були вояками УПА, тому кожен почував себе, мов у рідному повстанському відділі. Завдяки Василевому землякові і згуртованості в’язнів ми за три роки непогано відхарчувалися, зміцніли тілом. Неволя переносилася легше, але… Під весну Василя зненацька заболіло горло, почав щодень все більше й більше хрипнути. Лікарський діагноз виявився вбивчим — рак горла. До двох місяців чудової людини не стало. На місце Грабовецького прийшов інший десятник, порозставляв своїх бригадирів, яких ми не знали. Життя пішло іншим трибом. Хоча капітан Равич і залишався на своїй посаді, з новими десятником і бригадирами він не ризикнув працювати попередніми методами, бо міг хутко поміняти офіцерську шинель на зеківський бушлат. В більшовиків це виходило дуже швидко. Показники наших бригад катастрофічно впали. З передових ми враз зробилися найвідсталіші. Справа ця відразу ж зацікавила табірних начальників. За нас ціпко взявся оперуповноважений. Розпочалася «перетряска» в’язнів. Звичайно, я потрапив до першого авто з етапованими, яке погуркотіло відібраних зеків у засніжену невідь. Оперативність чекістська пояснюється ще й приходом на службу нового оперуповноваженого. Старого п’яничку-росіянина, який, окрім чарки, нічим не цікавився, замінив молодий служака-литовець. Високий, стрункий, з довгим тонким носом блондин ревно взявся за службу. Скрупульозно переглянув усі особові справи політв’язнів. Моя «справа», зрозуміло, усе розповіла ретельному оперові. Тому без зайвих балачок і розпитувань мене з відповідною компанією в’язнів було відправлено на етап. Привезли нас до «лаґпункту» Д-2, за вісімсот з чимось кілометрів від Магадана. Побачене в таборі приголомшило. Коїться щось несказанне, ще гірше, аніж у тому, звідкіля вирвався три роки тому. Шайка блатних витворяє просто-таки неймовірні речі — знущаються з політичних в’язнів, грабують, заставляють працювати на себе. Шевці, які латають взуття невільникам, змушені цілодобово горбатіти на жуликів, шиючи взуття, яке злодії продають вільнонайманим. Кухню вурки об’їдають до крихти. Весь невільний люд стогне від нечуваної наруги, а табірній адміністрації хоч би хни. Блатні допомагають начальству тримати у вузді політичних в’язнів і за це мають оті всі «привілеї». «Блатують» здебільшого росіяни, з наших, українців, до них пристали Яворський і Ліщук. Подивився я день-другий на оті безчинства, подивився та й думаю, що треба щось діяти, інакше — смерть, бо підчинятися звироднілим бандитам не збирався. Пороззирався по табору. Назирив непоганих хлопців, але якісь вони роз’єднані, затуркані. Треба їх зібрати докупи, міркую собі, та й боронитися гуртом. За три попередні роки в Магадані я непогано підхарчувався й почувався нівроку на силі, готовий був до будь-якої боротьби. Помалу сформував групу з хлопців, що мали трохи фізичної сили, були тверді духом і не мали жодної краплини рабської крові. Ядром нашої бойової групи стали Богдан Розщиб’юк, Ярослав Бунь, Андрій Полоз, Мирослав Стоян — хлопці-бандерівці. Всього ж набралося понад п’ятдесят в’язнів — ціла чота. Працюють в’язні у таборі в дві зміни. Дальбудівську станцію Д-2 будує понад три з половиною тисячі в’язнів. Станція немала, і зона величезна. Вирішуємо, що найкраще дати бій блатним посеред білого дня, щоб не змогли порозбігатися під покровом темряви. Операцію ретельно спланували й провели відразу ж по виході з їдальні після полуденку. Виловлювали жуликів по бараках і давали добрячого прочухана. Блатні, хто ще міг, переляканою отарою кинулися під захист охорони. Табірні начальники заховали своїх пестунчиків від гніву політичних в’язнів у бурі, там вони й переховувались якийсь час від нашої відплати. Під час операції до бойової групи стихійно приєдналося ще кілька сотень в’язнів, терпець яким увірвався. Розправа була короткою і безжалісною. У таборі Д-2 зійшовся з чудовим хлопцем із Лемківщини Мироном Мицьо. Молодший за мене на два роки, Мирон народився в селі Полонна, повіт Сянік у свідомій українській родині. Село славилося своїми культурно-просвітницькими традиціями. Миронів батько Іван перед війною був головою сільської «Просвіти». Тому їхню хату часто навідувала польська поліція. Безрезультатні обшуки закінчувалися погрозами запроторення до Берези Картузької. В такій атмосфері ріс і виховувався Мирон з трьома братами і трьома сестрами. З приходом німців у Полонній активізувалося оунівське підпілля, багатьох членів ОУН німці заарештували і
Вы читаете Брати грому
