каторжани вирішили навести власноруч. Весь табір, величезна колона невільників, стоїть на розводі. Викрикують номери каторжан. Цимбалюк на свій номер вийшов із колони і попрямував до нарядника. Не встиг Бубновський спам’ятатись, як лежав з розчерепленою головою. Цимбалюк віддав сокиру конвоїрові і подався до режимної частини за новими двадцятьма п’ятьма роками. Василя я більше не зустрічав, але Славко повідав, що хворий на сухоти Цимбалюк помер уже вдома. Бачу його, як сьогодні, дуже високого, стрункого, з мужнім красивим обличчям. На початку травня 1950 року приходить на мене наряд з Магадана. «Воронок» гуркоче мене до столиці Магаданської області, яка займає територію понад мільйон квадратних кілометрів. Багаторічну мерзлоту північної області розкраюють дві великі ріки Колима і Анадир. Колима — головна ріка Якутії — початок свій бере у Колимських горах і, пробігши понад дві тисячі кілометрів, впадає у Східно-Сибірське море. Вісім місяців ріка дрімає під крижаною товщею. В тридцятих роках двадцятого століття безлюдний холодний край «залюднили» в’язнями- українцями, так званими куркулями зі Східної України. В сорокових роках басейн Колими «перенаселили» знову ж таки українцями, але вже здебільшого «західними» і представниками інших поневолених більшовицькою Росією народів. У сталінських концтаборах мучилися, губили здоров’я, гинули сотні й сотні тисяч людей, єдиною виною яких була любов до рідної Вітчизни. Магаданська область на той час була відома величезними покладами золота, лютезними морозами і системою концтаборів. Саме місто Магадан засноване на початку тридцятих років, і будували його українці-«куркулі», яких привезли на берег бухти Нагаєво Охотського моря недремні московські чекісти. Містом Магадан став у 1939 році. Отож, мене алярмово етапують до «українського» міста Магадана. Дорогою гадаю собі, що повезуть мене аж до Станіслава. На те, на мою думку, були дві причини. Першою, либонь, було те, що до рук енкаведистів потрапило вже чимало підпільників і вояків УПА, які могли дати слідчим якісь додаткові матеріали на мене. Другою причиною було введення смертної кари в СРСР. Очевидно, міркую собі, хочуть мене розстріляти. Проте, на щастя, я тоді помилявся, ловлячи дрижаків у закрижанілому «воронку». Дослідство проводили у Магадані місяців зо три. Матеріали прийшли зі Станіслава бездоказові, на вищу міру не набиралося, хоча слідчі аж впрівали від старання. Проте їх остуджувало, мабуть, те, що відсидів я лише один рік із присуджених двадцяти п’яти. За двадцять чотири роки північних «курортів» я спокійненько міг врізати дуба. Такою логікою покеровувалися мої допитувачі, що було зрозуміло з їхніх слів і поведінки, тому мені не додали нічого до й так немаленького терміну. На пересилці в Магадані запізнався з в’язнем-інвалідом з Київщини. Чимось припав мені до серця немолодий добродушний чоловік, я йому, вочевидь, теж сподобався, бо звів мене зі своїм приятелем, колишнім викладачем української літератури Київського університету Василем Грабовецьким. Обидва «на ведмедях» ще з 1937-го. Грабовецький працює десятником на будівельному майданчику. В’язні будують бараки, казарми, гаражі… «Сватають» мене до себе на роботу. Я відмовляюсь, бо не хотілося підводити порядних людей, оскільки працювати не збираюся. В один голос заспокоюють мене, мовляв, перепрацьовувати не будеш. Грабовецький був років на тридцять старший за мене, проте цікавився всім, мов мала дитина. Розпитує мене детально про УПА, про боротьбу з гітлерівцями і більшовиками. Видно, зацікавив я його чимось, бо дуже вже припрошував до себе. Чотири бригади, над якими Грабовецький десятник, гримлять на все довкілля як найпередовіші. Тому я знову-таки відмовляюся, бо ставати передовиком соцзмагання не збирався. Підопічні Василеві отримують по три пайки за перевиконання норми і мають досить таки свіжий вигляд, бо не переробляються. Але мені ці всі подробиці поки що невідомі. Начальник будівництва в управлінні таборів капітан Равич — киянин. Після будівельно- архітектурного інституту воював з німцями на фронті. Відтак за партпутівкою добровільно-примусово був скерований на розбудову Магадана. Оскільки місто на березі Охотського моря будувалося руками невільників, то й став бойовий офіцер найголовнішим будівельником над в’язнями в магаданських таборах. Він організував будівельні бригади по зонах, призначав десятників, бригадирів… Отак і зустрілися з Василем Грабовецьким і швидко знайшли спільну мову. А кажуть, що українці недружні. Неправда! Розумний й інтеліґентний капітан проникся трагічним становищем невинно засудженого університетського викладача і вирішив полегшити його страждання, а заодно, допомогти й іншим в’язням. Капітан Равич записував Василевим бригадам виконаної роботи стільки, скільки необхідно було для більш-менш пристойного харчування. Пишуть, що там обвалилося, там копали, тут закидали… Ледь не «закат сонця вручну». Завдяки цим невеликим хитрощам хлопці на роботі добряче відпочивали, мали потрійну пайку, ще й користувалися славою «передовиків». Людей до бригад підібрали надійних, щоби не продали. Нарешті я дав згоду на працю в одній з «передових» бригад. Байдикую день, байдикую другий, третій… Тижнів через два Василь дає мені роботу. Біля новобудов зводили гаражі. Але на тому місці височіли валуни завбільшки з хату. Їх треба було якимось чином прибрати. Підривати не годилося, бо повилітають шибки в новозбудованих будинках. Потужної техніки, щоби їх пересунути, також немає. Проте є дешеві підневільні руки. Камені викопували, або, вірніше, закопували дівчата-невільниці. Справа та була вельми ризикована, але що важило в совітській імперії життя якогось там українця чи українки, до того ж проголошених «ворогами» народу. Василь запитує мене, чи буду попом. Віджартовуюсь,
Вы читаете Брати грому
