Печора, Чукотка, Хібіни, мороз на вустах, ніби гать. Чи є де краї, Україно, де діти твої не лежать?! Дмитро Радьков
Тюремне подвір’я наповнювало чадними ґазами бортове авто. Нас, десяток закайданованих в’язнів, всадили по обидва борти. Конвоїри з автоматами пильнували некліпно. На вокзалі машина під’їхала щільно до «столипіна», і нас по одному, мов овець на стрижку, закидали до вагона. Купе аж тріщали від в’язнів. Стояли на головах один в одного. Про ніяке сидіння до Львова й мови не могло бути. У Львові червонопогонні автоматники оточили вагони. Без зайвих церемоній приетапованих позапихали в традиційні «воронки» — і на пересилку, яка «потішила» звичними вже тіснявою і смородом. Пересильна в’язниця була величезна, проте вісім її просторих бараків не могли помістити етапованих невільників, яких було, як листу в осінньому лісі. Тому в’язнів постійно вивозили в сибіри, де місця було значно більше, натомість привозили все нових і нових. Всю Україну намагався загнати до в’язниць звироднілий більшовицький кат. Життя людське зіткане з подій. Можуть вони бути незначними або ж вагомими, як і можуть бути приємними чи не дуже. На приємні я сподівався мало, але й вони траплялися зрідка в новій і нестерпно ненависній для мене іпостасі невільника. У львівській в’язниці під час прогулянки почув раптом знайомий голос. То мене впізнала Люба Скільська із Середнього Березова. Від чистого дівочого голосу обдало з голови до ніг карпатським леготом. Другий приємний трафунок мені влаштував вітчимів брат, який з дяка зробився православним священиком, оскільки греко-католицькі священики вже давно «пасли ведмедів». За німців чоловік сидів у станіславській в’язниці. Я відносив йому передачу, бо ніхто з його родини не відважувався, боячись німців. Тепер він відповів мені тим же — приволік торбу харчів. Як у Березові дізналися, що я у Львові? Мабуть, спрацювала в’язнична «пошта». Під час прогулянок в’язні умудряються перекинути через огорожу записочку з вістями про себе. Якщо вона потрапляє на волі в добрі руки, то рідні її отримують. Моя потрапила саме в такі. І як вислід — повний мішок усякої всячини з рідних країв. Подякувати доброму чоловікові я не зміг, на жаль, бо, повернувшись з місць «нє столь отдальонних», не застав його серед живих. Три тижні в пересильній в’язниці пройшли в постійних роздумах-планах. Знав, що чекає мене в таборах особливо суворий режим, тому подумки втікав то з в’язниці, то з етапу. Одного дня заходять наглядачі і — «с вєщамі на виход». З кожної камери відбирали лише по сорок осіб, боячись, мабуть, щоб в одній камері в’язні не домовилися і не натворили чогось дорогою. Споконвічне «Розділяй і владарюй» діяло на всіх щаблях людиноненависної комуністичної імперії. Відібраних пішки погнали до недалекої залізниці. Там прикладами і лайкою позаганяли до «телятників». У кожен вагон напхали по вісімдесят етапованих. Обстановка традиційна — ґрати, замки, двоповерхові нари, «параша», московська лайка… Виданих сухарів не вистачило, бо потяг добами простоював у якихось тупиках. Тому в Іркутську сухарів додали. Дорогою познайомився з колишнім студентом Львівського університету Юрком Дяківим. Надумали втікати і підбили до того ще кількох надійних хлопців. В одного були американські черевики зі стальними пластинами в обцасах. Заточили і вийшов непоганий ніж. Тим знаряддям без передиху вирізали діру в підлозі вагона. Справа просувалася досить непогано, і ми з нетерпінням запертої в клітці пташки чекали моменту, коли випурхнемо на волю. Але… Завжди оте «але». В сусідньому вагоні, як виявилося, хлопці також не дармували. Проте майже готову діру виявили солдати, а може, продав котрийсь паршивець. Конвоїри налетіли шуліками, били кожного, хто траплявся під гарячу руку. В’язнів поперекидали з вагона у вагон, поперемішували. Здійснювали щогодини цілодобові перевірки — дерев’яними молотками обстукували у вагонах стіни, підлогу, стелю. Етапованих переганяли в протилежний кінець, «перераховуючи» кожного двічі замашним грабовим молотком по спині або голові. Декому «щастило» отримати добрячого лупанця і тричі. Таким чином нас молоткували двадцять вісім нестерпно довгих діб аж до порту Ваніно. Голод і фізичний біль я переносив легко, бо звиклий, а ось біль моральний зносити не міг. Ледве стримувався, щоб не накинутись на вгодованих червонопиких знущальників. Проте здоровий глузд заставляв терпіти і вичікувати слушної миті для втечі. З Іркутська виїхали 20 серпня. До Ваніно доїхали порівняно спокійно. Там весь наш етап загнали до «першої», пересильної зони. Не встигли всі сімсот зморених довгою дорогою в’язнів розміститися на просторому майдані, як пролунала команда конвоїрів: «Садісь!» Тільки повсідалися, а із-за бараків на сидячих голодними шакалами налітають побутовики. Розпочався грабіж посеред білого дня, в етапованих забирали харчі, одежу, куриво… Дорогою, як нас не ділили конвоїри, ми встигли все-таки здружитися і згрупуватися. Зголодженим і виснаженим політичним в’язням додавали сили лють і відчуття власної правоти. Тому злодійні дали таку відсіч, на яку вони аж ніяк не розраховували. Духопелили від душі, не шкодуючи ні кулаків,
