відразу впізнав, бо знав досить-таки добре. Отож більшовикам не терпілось посадити і Рузю Малкович, тому дуже мене мучили, щоби-м посвідчив на неї. Я віднікувався зі всіх сил — не знаю і край. А тут ось, добрий день в вашу хату, — передача від людини, яку я «не знаю». Підпис у папірці свій я поставив, передачу забрав. Але в горло нічого не лізе, чекаю завтрашнього дня. Зранку слідчий Пєтухов злорадно тицяє мені того папірця. «Ну што, Сімчіч, і тєпєрь будєшь ґаваріть, што нє знаком с Разалієй Малковіч?!» Я набрав повні легені повітря, проколов повеселілого слідчого поглядом і заявляю: «Так, буду говорити, що не знайомий». Вперто-нахальна поведінка коштувала мені того дня потрощених кісток. Дорого дісталися мені пшеничні коржики, сало, масло… То була моя перша й остання передача в станіславській в’язниці. Порожній мішок ще довго слугував мені по етапах і був згадкою про відважну березунку. Рузиним поступком я захоплювався, адже сама ходила по лезові, будь-якої миті могла втрапити до в’язниці, а мені не побоялася принести передачу. З Розалією Малкович вдалося зустрітись аж через шістнадцять років. Шістдесят п’ятого року я завітав до мами в село, то Рузя дізналася й прибігла. Вона теж побувала в більшовицьких концтаборах, але засудили її у п’ятдесятих роках. З того часу я завів у нашій камері такий порядок, щоб переданими харчами в’язні ділилися порівну. Принесені мені наїдки розклав на куртку й мішок і припросив друзів по камері. Повторювати не було потреби. Харчами ділилися всі, за виїмком священика, якому приносили часто повні торби різної смакоти, так що він не встигав з’їдати і викидав зіпсуті продукти до «параші». Після кількох бесід мені вдалося все-таки переконати скупуватого душпастиря в необхідності ділитися з ближнім. Ділився, правда, не вельми охоче. В камері були люди, яким зовсім нічого не приносили, то що — їм з голоду пухнути. Співкамерники поважали мене за принциповість, а може, діяла моя уніформа з відзнаками сотенного УПА. Стефуранчин годинами захоплено розповідав про спорт. Манюх намагався описати нам винайдений ним новий спосіб переливання крові, навіть дисертацію розпочав на цю тему. Багато анекдотів і казок знав інженер з Ковалівської шахти. Я переповідав прочитане і ні слова про справи військові, бо тайняки не дрімали ніде. Вранці і ввечері ми всією камерою молилися вголос. Конвоїри забороняли, тарабанили в двері, карали — позбавляли прогулянок. Але на них ніхто не зважав. На прогулянку виводили похмурим коридором на подвір’я. Звідти заґратованим проходом-коридором у дворик для прогулянок, не набагато просторіший за камеру, але з небом над головою і свіжим повітрям. Зверху прогулянковий плац обплутаний металевою сіткою-павутинням, щоби не обмінювалися записками поміж двориками. Але в’язні умудрялися й через це дротяне хитросплетиво перекидати записочки у хлібних кульках. Ходили ланцюжком по колу. Над головою стовбичив на трапі наглядач, слідкував за порядком. За півгодинну прогулянку ми п’яніли від свіжого повітря. Коли ж наглядачі заганяли до смердючої камери, робилося ще гидотніше. Ходити мені було важко, бо потовчені більшовиками ноги боліли ще три роки. Останні дні слідство пішло спокійніше й жвавіше, бо вже не пропадав час на тортури і зализування ран після них. Лише запитання й відповіді. Ситуація досить цікава, навіть потішна, незважаючи на зловісність місця, де розгорнулися події. Слідчий знає, що я «ліплю горбатого», я знаю, що йому відомо про мою брехню. Але тим не менше ми обопільно задоволені й працюємо «злагоджено». Офіцер запитує, я відповідаю, він записує, що б я не сказав. 10 березня 1949 року слідство закінчилося. Капітан Пєтухов каже мені: «Ну што ж, Сімчіч, дастаточно. На чєтвєртак уже накрутілі. Твайо счастьє, што атмєнілі подрастрєльную статью. Тєбя б расстрєлялі. Заканчіваєм дєло». Я підписав «двохсоту» статтю — закінчення слідства. Справу Пєтухов здав до прокуратури, звідти — в суд. Суд не забарився. 13 березня мене з якимись незнайомими хлопцями «воронком» привезли до приміщення суду. Суддя Федотькін і прокурор роботи мали доволі. Конвоїри загнали наш чималенький гурт до заґратованої кімнати, звідкіля викликали за списком до судової зали. За столом, окрім судді й прокурора, сидів ще якийсь чолов’яга. Судове дійство тривало від сили десять хвилин. Монотонно відбарабанили звинувачення. Цікавляться в мене, чи все правильно. Відповідаю ствердно. Вони зробили вигляд, що про щось радяться. Після цього суддя зачитав вирок. «Імєнєм Саюза Савєтскіх Саціалістічєскіх Рєспублік бандіт Сімчіч Мірослав Васільєвіч за шестілєтнєє участіє в бандє УПА прігаваріваєтса Івано-Франковскім абласним судом к двадцаті пяті ґадам лішенія свабоди в ісправітєльно-трудавих лаґєрях с параженієм в правах пять лєт». І все, бувай здорова, чорнобрива! Я досить спокійно вислухав стандартний на ті часи присуд, бо вже давно був готовий до такого вибрику долі. Розмірковував собі, що треба якомога швидше виїхати в табори. А там зможемо або втекти, або ж ефективно боротися. Надії на зудар між Заходом і Сходом майже не було. Розраховувати мусилося на себе, вірних друзів і Господа Бога. Вивели із зали. На руках сухо клацнули наручники. «Воронок» погуркотів засуджених до в’язниці. Загнали вже до іншої напхом напханої в’язнями камери. Квітневого дня до камери прибули після судилища Василь Неміш з Чернятина і Йван Романюк з Городенки. Їх уже також пропустили через судівський «млинок». У двадцять першій підвальній камері протримали недовго, бо перегнали нашу братію до в’язничних камер. У станіславській переповненій в’язниці пробув до другої половини липня 1949 року.
Етапи, табори, бури…
