Зупиняю його на бетонній тумбочці і налічую на ній сім пайок хліба. Отже сім діб я провалявся без пам’яті. Арифметика дуже проста — щодня приносять по двохсотграмовій пайці хліба. Звестися на лікті не можу. Нари — оковані залізом дошки — здається, вросли в мою закривавлену спину. Ворухнути не можу навіть пальцем. Десь ополудні пронизливо заскрипів у незмащеному замку ключ, протяжно рипнули двері. Поріг карцера переступає чоловік у ґенеральській папасі і штанях з лампасами, за ним просувається начальник в’язниці, позаду ціла погонована свита. Їх я не міг розгледіти з нарів. Ґенерал обдивився мене, побитого, закривавленого і чорного, та й запитує в начальника в’язниці: «Што с нім?» Той лише мовчки стенув плечима, кліпаючи на високе начальство червоними, мов у кролика, очима. Процесія поспіхом покинула карцер. Не знаю, чи то ґенеральський візит подіяв, а чи слідчі самі зметикували, що з мене нічого не виб’ють, але з того дня, 10-го березня, мене перестали катувати. Слідчий Пєтухов старанно занотовував мої слова. Я відмовлявся підписувати протоколи, які вичитував вельми уважно, якщо були якісь перекручування. Дуже швидко привчив його до точності, бо не хотілося капітанові щоразу переписувати протоколи. Наука інструктора Залізного не пропала намарне. На перевишколі він наголошував, що одне невірне слово в процесі слідства може суттєво вплинути на його перебіг і на подальшу долю допитуваного. Запитання ставилися найрізноманітніші. Кого знаю з провідників? Де перебував? Хто годував? Де криївки? Зв’язки? Як ведуться зв’язки? Називав мені багато імен, псевдо. Знали емґебісти більше, аніж я думав. Цікавились крайовим провідником СБ Митарем. Розпитували про Бориса, Сталя. Їхні характери, ставлення до підлеглих. Кіровим не цікавились, бо він уже працював на більшовиків тоді. Не обминули увагою Сірого, Хмару, Недобитого… За Сталевого запитували багато, бо у чекістів було наше з ним фото зі старшинської школи. Але я відповів, що знаю Сталевого тільки по вишколу. Якось до кабінету приводять двох стопчатівських стрибків, які воювали раніше в сотні Білого, і Шутку з моєї сотні, який тепер «стрибкував» у Лючі. Стопчатівські нічого про мене сказати слідчому не могли, бо не знали мене. А ось Шутка, так той поскаржився, бідолашний, капітанові, що я колись наказав дати йому на м’яке місце двадцять п’ять буків. Восени сорок сьомого я післав його до Лючі, уродженцем якої Шутка був, в розвідку. Хотіли зробити на енкаведистів засідку в селі, що прилягало до районного центру. Більшовики під час своїх «походів» у гори йшли почерез Лючу сміливо, бо не сподівалися в себе під носом партизанських засідок. Саме на це й був розрахунок. Шутка пішов і, мов камінь у воду… Аж через тиждень післані мною стрільці приводять його від молодиці. Дезертира за повстанськими законами треба було розстріляти, але я пошкодував хлопця. Обійшовся ласий до молодиць вояк двадцятьма п’ятьма буками. А тепер ось розповідає слідчому про мене все, що знає і чого не знає. Пєтухов перепитує мене за ту екзекуцію. «Було таке?» «Було, — відповідаю. — А тепер дуже шкодую…» Пєтухов невимовно втішився отими моїми словами, але я додав: «…Шкодую, що не розстріляв тоді Шутку. Порушив революційний закон і маю тепер його за свідка». У допитувача мого аж щелепа відвисла. А я запитую у капітана, чи можна брати до уваги свідчення людини, яка має до мене особисту неприязнь, хоче звести порахунки. Кажу, що в УПА такі свідки не проходять. Своєю скаргою Шутка перекреслив усе, що намолов перед цим. У процесі слідства я був майже впевнений, що присуд мені дістанеться смертельний, тому думав лише, як достойно вмерти. Аби не заплямити честі воїна УПА, не втоптати в болото гідності українця. Господь Бог допоміг мені вистояти. «Справа» моя вийшла «худенька» — всього кілька десятків аркушиків. Наша сотня двічі здійснювала затяжні рейди з Березовів аж до Бессарабії. Допитувачі відчували, що я добре знаю зв’язки, людей на всьому тому обширі. Особливо цікавила їх легальна сітка. Бо майже всіх офіційних підпільників енкаведисти знали: псевдо, прізвища, навіть світлини мали. Більшовицька аґентура хліб даремно не їла. А ось легали, тобто люди, які працювали собі спокійно в державних установах, але були оунівцями, до їхніх рук майже не втрапляли. Чекістів неймовірно лютило, що поруч з офіційною сіткою ОУН ефективно діяла повсякчас неофіційна. Тому більшовики намагалися вибити з мене зв’язки й імена в Коломийській окрузі і Буковині. Без них у сорок сьомому наша сотня не здійснила б тривалий рейд Буковиною. Це чекісти знали достеменно. Кажуть мені, що Олесь, який оперував лише в Коломийському надрайоні і знав значно менше, здав понад п’ять сотень підпільників. А ти пройшов Коломийську округу й Буковину, тобі відомо вдесятеро більше. І думаєш, що тобі це так просто минеться?.. Окружний провідник Сталь нав’язав на Буковині надійну легальну сітку ОУН, яка функціонувала, як швейцарський годинник. Офіційне ж підпілля на Буковині наприкінці сорокових ледь животіло. Котрих оунівців не знищили румуни, німці й мадяри, донищували більшовики. А ось легали трималися стійко. Саме вони забезпечували Березівську сотню під час рейду зв’язками, розвідкою, всім необхідним. Пантелеймон Василевський навчався у Чернівецькому університеті. Проте гризти граніт науки не було головним завданням молодого, але вже досвідченого оунівця. Насправді кмітливий і освічений хлопець тримав зв’язки з підпіллям Кубані. Організував там надійну і дієву сітку ОУН і працював з нею, виконуючи важливі доручення окружного провідника Сталя. Василевського більшовицькі спецслужби не розсекретили. Його заарештували й засудили за якісь незначні справи, підставою могло послужити те, що він українець та ще й розумний. Для десяти років сталінських концтаборів цього цілком було
Вы читаете Брати грому
