достатньо. Пантелеймон мужньо витримав тортури й нічого не сказав допитувачам про свою діяльність на Кубані. Легальна сітка ще довго функціонувала й після його ув’язнення. Передувала арештові Василевського вельми цікава подія на Коломийщині. Олесь, перейшовши на службу до більшовиків, здав багато провідників різного рангу, але ще більше — рядових підпільників. Повідомив зрадник своїм господарям і про чотирьох військових льотчиків, які активно допомагали українським повстанцям. Були ті чудові хлопці-патріоти родом зі Східної України. Їхня допомога оунівцям, їхня небезпечна праця вартували кількох бойових сотень УПА. Своєчасна інформація давала можливість рятувати життя тисячам людей. Хлопців вчасно попередили про зраду Олеся, бо контррозвідка в ОУН працювала добре. Льотчики на літаках-винищувачах повтікали до Австрії і таким чином врятували собі життя. Трапилася ця подія, здається, навесні сорок восьмого. Після їхньої вдалої і зухвалої втечі край накрила хвиля більшовицьких арештів. Потрапив під неї і Пантелеймон Василевський. Про основну діяльність оунівця-легала більшовики ніколи не дізналися. Багатомісячне пристанище моє — карцер — це кімнатка прямокутної форми два кроки завширшки і п’ять завдовжки. В кам’яній стіні — ніша-нари. За тумбочку править масивний ковбан. Вночі клав на нього голову, аби випростати ноги на коротких нарах. Нари на цілий день приковувались до стіни, щоби арештант не мав змоги сидіти чи лежати. Бетонна долівка завжди волога й холодна, як гірська печера, але запахом від неї віддавало зовсім не гірським. Під стелею малесеньке віконечко з грубезними ґратами. Над ним вмурована тьмяна електрична лампочка, яку також бозна за яку провину заґратували. Масивні двері оббиті залізом. У них «вовчок», в який можна дивитися тільки з коридору. Наглядачі нечутно спостерігали за ув’язненими. Воду для умивання приносили в старому іржавому відрі. Ледь не забув за атрибут будь-якої більшовицької в’язничної камери — смердючу «парашу». Піднімали наглядачі о шостій ранку. Щосили гамселить ключем у двері і кричить недорізаним півнем: «Падйом!» Через кілька хвилин зирить у «вовчок». Якщо в’язень ще не на ногах — карають. На покару в’язнична обслуга була вельми винахідлива й «щедра». Я втратив лік карам у карцері. За місяць побої дещо позаживали, синці трохи посходили з мого потовченого тіла, і мене знову вкинули до загальної камери. Приємно здивувала одна річ — застав там свою куртку, що була найбільшим моїм «скарбом», бо нічого більше я у в’язниці не мав. Співкамерники мої виявилися порядними людьми, тому й одежина лежала на місці. Роздобув я її в Яблунові у крамниці восени сорок восьмого року. Зайшли ми з кількома хлопцями до крамниці, що неподалік районного МГБ, ще перед вечірніми сутінками. В крамниці, що знаходилася тоді в хаті лісничого Пицюка, застали лісничого і крамаря. Обох трохи налякав несподіваний візит партизанів, але ми їх заспокоїли. Взяли найнеобхідніші для холодної зими речі, а все, що залишилося, велів роздати людям. На весь взятий товар я написав крамареві розписку, де вказав дату і поставив підпис. Розписка та по сьогоднішній день лежить у моїй «справі». Начальникові МГБ в Яблунові дісталося від вищого начальства за те, що Кривоніс у нього під носом «взяв» крамницю. Куртка з доброго чорного сукна служила мені вірно. У камері все ще сиділи лікар Володимир Манюх, директор Тисменицької хутрової фабрики Михайлович, Андрій Стефуранчин — сільськогосподарський інженер, чемпіон України з марафону, випускники Коломийської гімназії Іван Романюк з Городенки і Вашкурак з Королівки під Коломиєю, Решко з Космача. Останній видавав заміж дочку. На весілля прийшов з Косова майор МГБ Сибірцев. Партизани давно винесли лютому україножерові смертний вирок, полювали за ним, а тут така нагода. Вбивцю мирних людей зліквідували просто на весіллі. Господаря, який нічогісінько не знав, звинуватили в допомозі повстанцям. По цій же справі сидів і Михайло Мамчук, який був весільним гостем. Переживав за своїми дітками дяк з Іванівців, який керував у рідному селі церковним хором. Не знаю, за що заарештували немолодого чоловіка, бо там не до розпитів було. Всього в камері мучилося від задухи й тісноти понад тридцять заарештованих. Спати могли лише на боці, поверталися за командою. Сиділи почергово, бо місця бракло навіть для цього. Старостував у камері Михайлович — старий член КПЗУ. Давав партизанам для пошиття чобіт шкіру, тому й «загримів». Знаю, що немолодий чоловік помер першого ж року в таборах. Годували заарештованих звично — пайка хліба, баланда в металевих мисках. Один раз на місяць, здається, дозволялося отримувати передачу з продуктами. Але мене то обходило мало, бо приносити пакунки мені було нікому — мама все ще переховувалася від більшовиків по людях. Одного дня наглядач запитує, хто є в камері на літеру «С». Всі мовчали, тому голос подав я. Мені тицьнули під ніс папірець з переліком того, що є в передачі, й прізвищем хто її приніс. Я прочитав й обімлів. Ще вчора заявляв слідчому, що не знаю Розалії Малкович, а тут ось приймаю від неї торбу з харчами. Дівоче прізвище Розалії Ґеник, і родом вона із Середнього Березова. Вина жінки в тому, що вийшла свого часу заміж за брата вчительки Параски Малкович, яка переховувала дитину крайового провідника СБ Митаря. Хтось доніс більшовикам, проте проворна жінка зуміла якимось незбагненним чином втекти з дитиною в Коломию до професора хімії Міхняка, з дружиною котрого вони приятелювали. Проте зрадники все-таки довершили свою чорну справу — вчительку Малкович схопили й засудили на двадцять років. Доля ж дитини і пані Міхнякової мені невідома. В процесі слідства дізнався, що Митар загинув. Фотографію вбитих провідника і його дружини показував слідчий, схиляючи мене до співпраці. Обоє лежали приперті до якоїсь стіни. Я їх
Вы читаете Брати грому
