утримували у в’язниці в Сяноці. У середині серпня німців змінили совіти. Розпочалася примусова мобілізація до Червоної армії. Майже всі забрані з Полонної хлопці в скорому часі загинули на фронті. У грудні 1944 року більшовицька влада забралася, натомість зорганізувалася влада Польщі Людової. Продовжилися, ще завзятіше, арешти і мордація українців. Вдень нападали військо і поліція, вночі загони Армії Крайової. Терором і одні, й другі, примушували українців покидати рідні землі і виїжджати в совітську Україну. Комуністична влада в Україні не тільки не стала в обороні своїх братів на землях українського Закерзення, але ще й допомагала польським шовіністам ширити терор. На захист безборонного населення стала єдина, але могутня сила — Українська Повстанська Армія. Мирон Мицьо стає зв’язковим станиці ОУН—УПА в рідному селі. За німецької окупації він зібрав і надійно замаґазинував цілий арсенал зброї — більше десятка німецьких гвинтівок, кулемет МҐ-42, тисячі набоїв, десятки гранат, пістолет, два далековиди. Все це багатство хлопець передав наприкінці літа сорок п’ятого новоствореній сотні УПА Дідика. Сам вступив до районної СБ в 4-ому районі на Лемківщині. Але цьому передував рейд куреня УПА Прута — Павла Вацика із Заріччя Надвірнянського району. Славний курінний провів своїх звитяжних вояків Дрогобиччиною, Лемківщиною, Перемищиною, Словаччиною й Закарпаттям, наводячи жах на банди енкавидистів і польських комуністів. Рейд повстанського куреня аж із Чорного лісу на Станіславщині мав величезний вплив на молодь, яка масово зголошувалась до УПА. Вітав прикарпатських вояків і Мирон Мицьо, на той час стрілець самооборонного кущового відділу. До повстанської сотні вступив і Миронів старший брат Андрій — Верниволя. Невдовзі його призначено провідником 5-го району «Холодний яр» в Перемищині. Разом із сотнею Громенка — Михайла Дуди брат великим рейдом у 1947 році перейшов на Захід. У районній СБ Мирон Мицьо — Дух пройшов кількатижневий інтенсивний вишкіл і в перших днях жовтня 1945 року був скерований до особистої охорони шефа ГВШ УПА Перебийноса — Дмитра Грицая і політичного референта Проводу ОУН, головного редактора журналу «Ідея і чин» Тараса — Маївського Дмитра під час їхнього перебування на Лемківщині. Доля обох героїчна і трагічна водночас. Тарас загинув 19 грудня 1945 року у сутичці з чеськими прикордонниками при спробі перейти до Західної Німеччини, Перебийноса не стало 22 грудня того ж року. Загинув у в’язниці чеського міністерства безпеки в Празі, щоби не потрапити до рук катів із НКГБ. Група СБ Мирона Мицьо залишилась на зв’язку між Україною і Заходом, який переходив через Чехо-Словаччину і діяв до літа 1946 року. На початку осені сорок шостого Дух стає командиром групи зв’язку і розвідки, до якої ввійшло понад десять добре вишколених спецкур’єрів. Після акції «Вісла» на теренах Лемківщини майже не залишилося українців, тому Мирон у складі групи із семи повстанців через польсько-чеський кордон іде на Захід. У кількох запеклих сутичках з поліцією на території Чехо-Словаччини троє вояків загинуло, а решта добирається до Австрії, щоби потрапити там до рук австрійської поліції. Втекти вдалося лише одному. Австрійці передали захоплених російському «Смершу». Слідство Мицьо проходив у в’язниці в місті Баден, де його допитував одеський єврей. Майор не розумів української мови і був природженим садистом, любив хрускіт пальців в’язня, затиснених у дверях. Опісля хлопцеві пощастило, бо майора замінив полковник-українець, що ставився до арештованого досить людяно на допитах. Суд відбувся 8 січня 1948 року в Бадені. Судив військовий трибунал ЦГВ. За нецілих дві години п’ятнадцятьом воякам УПА виголосили вирок. Мирона Мицьо судили як громадянина Польщі. За статтями 58-2 і 58-11 дали 15 років «ісправітєльно-трудових лаґєрєй» і 5 років заслання. У лютому перевезли до Львова, а звідти — в Ухтінський район Республіки Комі. Працював у бригаді теслів. Навесні потрапив до штрафного табору на трасі між Тайшетом і Братськом. А далі невільницький шлях стелився до пересильного табору у бухті Ваніно на березі Охотського моря. В таборі очікували подальшого етапування на Колиму, Камчатку, Чукотку тисячі в’язнів, здебільшого, українців. Мирон стає членом табірної підпільної ОУН, де присягу «Здобудеш Українську Державу, або згинеш в боротьбі за неї» складає на папері власною кров’ю. Двома суднами «Ногін» і «Джурма» наприкінці травня 1950 року в’язнів, мов виловлену в морі рибу, транспортують під конвоєм двох військових кораблів до Магадана. Мицьо перебув морську хитавицю і голод у трюмі «Джурми». У липні п’ятдесятого тягарівки пригуркотіли чималий невільницький гурт із Магадана до засекреченого табору Д-2, що вріс у колимські мерзлоти рядами колючого дроту і кулеметними вишками. На задротованому клапті вічної мерзлоти за вісімсот кілометрів від «сонячного» Магадана доля й звела нас із Мироном Мицьо, що вирізнявся серед загалу ерудицією, а мужністю не поступався бувалим в’язням. У нас зав’язалася коротка невільницька дружба. В таборі Д-2 мучилося понад три тисячі в’язнів, яким випало будувати найпотужнішу на Колимі електростанцію. Мирон, маючи певний досвід, очолює бригаду теслів, яка невдовзі стає передовою в системі «Енергобуду». Хлопцям в бригаді день зараховується за три. Мирон не має жодних відомостей про свою родину і це його гнітить. Найстарший брат Дмитро і сестра Катерина з родинами були виселені в радянську Україну, тією ж таки акцією «Вісла» батьки були вигнані на понімецькі землі в Польщі. Допоміг випадок. На початку 1954 року звільнився хлопець із бригади, який повернувся в Дрогобицьку область. Там зустрів переселенців із Полонної. В такий спосіб наладнався зв’язок із загубленою родиною. У травні 1955 року Мирон Мицьо звільнюється, але ще залишається на висилці. Працює виконробом зовнішніх робіт на електромережі високої напруги від
Вы читаете Брати грому
