Більшовики після вдалого для себе бою безкарно повтікали. Цигана я бачив ще задовго до того фатального бою. Розмовляв з ним. Циган — Федір Децько з вигляду мав років двадцять сім, носив німецьку форму. Чорнявий, середнього зросту, кмітливий і освічений. Було вельми дивно, що він так некомпетентно повів себе в тому бою. Сотенному приписували ледь не зраду. Значно пізніше мені стало відомо, що боєм керував котрийсь із чотових. Циган на той час кудись відлучився з сотні. Після розгрому сотні його перевели в теренову організацію, здається, на Снятинщину, там він, кажуть, і загинув. Функції коменданта табору виконує все той же невтомний сотенний Скуба. Козак у таборі бував рідко. Він став командиром загону напровесні, коли на Жаб’ївщині організували свої сотні Недобитий, Боєвір і Перебийніс. Харчувалися ми доволі-таки посередньо, бо була воєнна скрута. З Городенки вдалось якимось чином привезти багато цукру. На сніданок і вечерю стрільці отримували по дві солодкі грудки до чаю та ячмінної кави. М’яса було доволі, хліба й картоплі — бідненько. Кожне село мало станицю. Станичні безперервно забезпечували УПА продуктами. Селяни ділились останнім, кожна ж родина мала в сотнях рідних. У «партизанку» йшли хлопці з усіх теренів. Хліб умудрялися привозити з рівнинних польових районів. Обози скрадалися поміж численні німецькі, мадярські, більшовицькі застави. Нерідко гинули і їздові, і стрільці охорони. Але хліб усе-таки надходив у гори. У Космачі спорудили велику піч для випікання хліба. Їжу стрільцям готували в містких казанах, у яких на полонині пастухи роблять будз. Кожен носив у наплечнику їдунку. Там же було все найнеобхідніше — ложка, бритва, зубна щітка… На кухню по їжу йшли чотою, роєм. Їли в колибах, де жили. Не один поки донесе до колиби, то й з’їсть дорогою. На брак апетиту ніхто не скар-жився. Кришка їдунки слугувала повстанцеві за горня. Зброю стрільцям видавали кому яку. Мені дісталася довжелезна «трьохлінійка». Освоїли кулемети. Було їх багато — радянські, німецькі, мадярські, чеські, навіть французький. Потрапив до нас, вочевидь, через Румунію, мав дуже малу скорострільність. На відміну від нього, німецький МҐ-42 перерізав півметровий стовб, як пилою. Правда, для «партизанки» цей скоростріл не дуже придавався, бо «з’їдав» швидко набої. З приходом зими чота Маніва перебралася до заможного космацького господаря Василя Сіреджука. Спали у великій хаті під бляхою. Вишкіл проводить Манів, майбутній командир куреня. Займаємося щоденно, окрім днів, коли стояли в бойовому поготівлі. Навколо ворог — німці, мадяри. Мадярські вояки заповзялися грабувати карпатські села. Забирали в людей худобу, одежу, продукти… Поводили себе, як справжнісінькі наїзники, мусилося давати їм відсіч. Якось на Жаб’ївщині мадярський відділ після грабунків гнав у свою дивізію зо п’ять десятків голів худоби. Сотня Недобитого перехопила грабіжників і відбила награбоване. Мародери порозбігалися стрімголов хто куди. Люди тим часом позабирали своє добро, худобу. Наступного дня з розташування мадярської дивізії виступив добре озброєний батальйон — загарбники мали твердий намір покарати повстанців. Сотенний Недобитий чудово знав, з ким має справу, тому не дрімав після дрібної перемоги. Не дармували й стрільці його сотні, зробивши на гостей засідку. Та не там, де окупанти грабували мирний люд, а кілометрів з десять ближче до розташування дивізії, ледь не під самим носом у мадярських ґенералів. Мадяри аж ніяк не сподівалися на зустріч у тому місці. Заскоченим зненацька воякам не залишилося нічого іншого, як накивати п’ятами після короткого, але гарячого бою. На бойовищі залишилися вбиті, благали допомоги поранені. Понад сто мадярських солдатів потрапило в полон. Пораненим партизани надали допомогу, вбитих похоронили самі полонені. Карати їх ніхто не збирався, і вони потроху оговтувалися. Мадярських полонених «переобмундирували» в гуцульську ношу, яку оперативно пристарали підпільники з теренової сітки ОУН. Треба було бачити тих горе-вояків у ношених-переношених різноколірних гачах та потертих постолах. Декотрим довелося повзувати навіть розпаровані постоли. Роззброєних мадярів стрільці великодушно нагодували й відвели в безпечне місце. Стрільці поводилися з полоненими досить миролюбно. Тим часом підоспіла ще сотня Боєвіра чи Перебийноса. Недобитий очікував більшої мадярської навали. Хлопці-очевидці розповідали, що повстанці підготувалися ґрунтовно, запаслися набоями. Стрільці двох сотень зайняли дуже вигідне становище, надійно укріпилися. Настрій у вояків після двох перемог піднесений і бойовий. Серед них не було навіть жодного пораненого. Мадяри не змусили себе довго очікувати. Проте здивували повстанців досі неймовірно жорстокі наїзники. Вовк перекинувся в овечку. Замість великої оружної сили до повстанської засідки тріскотів і чмихав на крутіших підйомах мотоцикл. Над мотоциклістами високо здіймалося блискуче древко, на його кінці карпатський вітерець незлобливо тріпошив полотнище білого прапора. В мотоциклі їхали на мирні переговори мадярські старшини. Справа повернулася таким несподіваним боком, що обидва сотенні навіть розгубилися. Одна річ — стріляти в загарбника, що пре на тебе зі зброєю, а зовсім інша — вести з ним перетрактації. Хто візьме на себе відповідальність проводити від імені української сторони переговори з ворогом? Повноваження такі міг дати лише вищий провід. Тому Недобитий не пішов на переговори. Надрайонний провідник ОУН — ним тоді був, здається, Курява — теж не мав на те відповідних повноважень. Окружного провідника ОУН Сталя поблизу не було. Мадярів ввічливо попросили зачекати. Тим часом хутко зв’язалися з окружним проводом ОУН. Рішення прийняли таке: оскільки бойові дії відбуваються на терені Жаб’ївщини, то й переговори провести районного мас-штабу, локальні. Кому ж піти на переговори з
Вы читаете Брати грому
