Брати грому

мадярськими парламентерами? У терені на той час перебував полковник Кропива — Теодор Стефанович. Випусник Віденської військової академії, кавалерист. Вирішили делегувати на переговори саме його, оскільки мадярську сторону представляв старшина у ранзі полковника. Цікаві деталі про полковника Кропиву розповів мені старий член ОУН і мій табірний приятель Пантелеймон Василевський. Народився Теодор Стефанович 1885 року в Кутах над бурхливим Черемошем в родині греко- католицького священика. Змалечку Дорко ріс допитливим, здібним і дотепним, любив музику і співи, займався спортом. Батьківською стезею юнак не пішов, бо найбільшою його мрією було здобувати волю Україні. Саме ця благородна мрія привела красеня-леґіня до кавалерійської школи та військової академії в столиці Австро-Угорської імперії, які він закінчив з відзнакою задовго до Першої світової війни. Чин полковника УГА Стефанович отримав 1919 року. Після польського полону працював лісничим в Карпатах. За перших совітів та німецької окупації активно працював в оунівському підпіллі. Завдячуючи відмінному володінню німецькою мовою й дипломатичному хисту, врятував життя багатьом краянам. Карпатська земля горіла під ногами німецько-мадярських окупантів. Українські повстанці не давали спуску ворогові ні вдень, ні вночі. Досвідчений військовик розробляв для бойовиків статути та інструкції, давав цінні поради з тактики ведення партизанських боїв. У сорок четвертому він, уже як полковник Кропива, очолив старшинську школу в Карпатах. Виявляється, Панько Василевський юнаком знав легендарного українського борця Івана Піддубного, який часто заходив до них у місті Єйську в гості. Знаменитий «чемпіон чемпіонів» розповів якось за «юшкою» про своє знайомство у Відні з курсантом військової школи Тодосем Стефановичем із Гуцульщини. Захоплювався його знаннями історії України, чудовим голосом та неабиякими фізичною силою і спритністю. Вони тоді міцно заприятелювали. Дорко часто твердив, що мусить добре опанувати військову науку, аби здобути волю неньці Україні. Влітку сорок п’ятого хворий на тиф полковник Кропива потрапив до лап енкаведистів, у сорок шостому його розстріляли у львівській в’язниці. Отож на переговори від відділів УПА на території Жаб’ївського району подався полковник Кропива. З ним відправився почет із кількох старшин УПА. Чотовий Шугай був серед вибраних. Він і розповів мені опісля про перебіг переговорів. Шугай, колишній учень Коломийської гімназії, непогано знав німецьку мову. Оскільки полковники спілкувалися поміж собою німецькою, то він усе чудово зрозумів. У процесі розмови мадярський полковник, чимось не вельми задоволений, підвищив трохи тон. А Кропива йому мовить спокійненько: «Коли син батька не слухається, то батько спускає йому штанята й різкою шмагає нижче спини. Тоді той уже пам’ятає батьківську науку». Мадярський достойник відразу ж зрозумів свою роль «сина». Вимоги українська сторона поставила конкретні. Мадярські вояки більше не чіпають мирного населення, нічого не забирають у горян і не піднімають зброї супроти повстанців. Інакше не забариться відплатна дія. Мадяри мусять оплатити витрати українським воякам за ті дні, впродовж яких вони вичікували мадярських солдатів у засідках, повернути всі вистріляні повстанцями набої. Налічили таку кількість набоїв, що вистачить на все мадярське військо, ще й на німецьке зостанеться. А також мадярська сторона передає українській велику кількість харчів і стрілецької зброї. Тільки після цього повстанці повернуть полонених. Діватися мадярським командирам було нікуди, погодилися, поскрипівши від безсилої люті зубами, на проголошені полковником Кропивою вимоги. Мадярський полковник по рації зв’язався зі своїм штабом. У якомусь часі з дивізії пригуркотіли вантажівки з продуктами, зброєю, набоями. Стрільці привели полонених солдатів. Полковник глянув почервонілими очима на своїх «бравих» вояків у сірачинах, з яких вилазили голі плечі, і відвів погляд. Зморшкуватими щоками старого вояка горошинами покотилися сльози. Такого сорому полковник, мабуть, ще не переживав у своєму довгому вояцькому житті. Солдати тільки носами пошморгували і місили благенькими постолами сніг. Полковник не зронив більше ні слова. Мадяри забралися собі поспіхом геть. Більше з ними на тому терені не було жодного конфлікту. Вийшло, як у тому прислів’ї: «Прости мене, моя мила, що ти мене била». Командир чоти Манів добре давав собі раду з півсотнею курсантів. Майбутні підстаршини з великою повагою ставилися до свого енергійного, з доброю виправкою командира. Військовик він був чудовий. Одним з перших у сорок третьому організував побіля Космача відділ УНС. Вся сотня Скуби продовжувала квартирувати у лісі. Чота ж Маніва — на Буківці, плоскогір’ї між Космачем і Брусторами. Чотою легше було протриматись. Меншу кількість стрільців простіше прогодувати і вишколити. Чота постійно перебувала у повній бойовій готовності. Довкіл нишпорили німецькі й мадярські відділи. Час від часу вишкільники зводили з ними бої, правда, у випадку крайньої необхідності. З Манівим у таборі знаходилась його дружина. Ділила з чоловіком злигодні повстанського життя. Якось жінка необережно повелася зі зброєю. Самовистріл забрав життя в подруги командира. Чотовий ходив пригнічений смертю дружини, хоча намагався не показувати на людях свого горя. Бадьорився, як міг. Підстаршинський вишкіл близився до кінця. Думаю, що займалися ми за програмою, розробленою полковником Кропивою. Але то лише мої здогадки. Ні про місце знаходження, ні про дії військового штабу ніхто з нас, простих стрільців-курсантів, нічого, звичайно, відати не міг. Ми не знали навіть точного місця постою тих чот, які полишили, відокремившись від сотні Скуби. Конспірація. Основне наше завдання на той час було — вишкіл. Місце постою для чоти вибирали непримітне, зручне для швидкого й