мов вулкани, у виробничих приміщеннях висока заґазованість. Для роботи набирали молодих і здорових в’язнів, які в дуже скорому часі захворювали. Мені вже було майже шість десятків, тому втрапив до тарного цеху, де збивав ящики на помідори. Норму — сорок два ящики за зміну — я ніяк не міг впорати, адже змалечку навчений робити все доброякісно. А тут вимагалося абияк, тільки б багато. Насилу вибивав двадцять злополучних ящиків. Аби знову не сидіти по бурах, змушений був піти на невеличку хитрість — купував ящики у жуликів за гроші, за чай, за куриво. Трохи пощастило, бо трапився майстер, який був одружений на двоюрідній сестрі моєї Раїси. Звали його Циганом. Майстер і приносив мені гроші від дружини. Зароблені гроші я відсилав додому, а звідти мені передавали частину, так що родина особливо не страждала. Що ж до мене, то один раз я все-таки «загримів» до буру. До Малої Токмачки я прибув етапом ранньої весни 1980 року. Ще з Уралу написав на ім’я Брежнєва заяву на тридцяти двох сторінках, в якій детально описав свою автобіографію. Начальник спецчастини виписав мені довідку про законність заяви. Обидва документи зберігаються в мене й сьогодні. Місяців через п’ять приїжджає до табору полковник Гончар, до якого мене викликають. Полковник повідомляє, що своєю заявою я наробив шуму на цілий світ. Виявляється, вона потрапила до західнонімецького журналу «Шпіґель». Звідти її попередруковували в багатьох часописах світу. Відповідаю полковникові, що мою заяву цілком законно відправили до Кремля, яким чином вона потрапила до Західної Німеччини, не відаю. Раджу високому офіцерові, аби запитав у Леоніда Брежнєва, який, на відміну від мене, в’язня, має змогу спілкуватися з усім світом. Я сиджу за сімома парканами. Хіба можу почерез них щось передати? Каже, що дружина моя була на побаченні, і це її рук робота. Відповідаю, що наглядачки так ретельно її обшукують і перевіряють, що й родимку на тілі виявляють, а не те що тридцять дві сторінки тексту. Раджу, аби «тиснули» на Кремль. Полковником підкинуло, мов на їжака сів. «Не клей дурня!» Відповідаю спокійно, що й не пробую, але хай і він не клеїть дурня. Переконався, що мене не залякати, і пропонує напряму, аби я заставив дружину написати відповідь західноєвропейським «наклепникам». Відказую, що не силуватиму дружину писати брехню. Балакайте собі самі з нею. Адже хто така моя дружина? Донька вірного комуніста-ленінця, який активно будував радянську владу, ударно варив сталь на танки, якими ви пройшлися по Європі, загинув на війні з німецькими окупантами. Дружина моя з жовтеняти стала піонером, комсомолкою, навіть секретарем комсомольської організації була. Вихована вашою системою. Я, західняк-бандерівець, і вона, східнячка-комсомолка, — дуже різні люди за вихованням і світоглядом. Розмовляйте з нею. Ви мали б знайти спільну бесіду, бо виховувала вас одна система… Насправді ж я був твердо впевнений у своїй дружині. Полковник Гончар крижаним тоном погрожує, що дістану ще десять років. Спокійно відповідаю, що відсидів тридцять років, відбуду з Божою поміччю ще й десять. Повернувся, не чекаючи дозволу, й пішов на вихід. Гримнув дверми, аж вікна задзвеніли. За три дні до мого звільнення на зоні з’являються два кагебісти і розпочинають опитувати в’язнів, з якими я бодай трохи спілкувався. Гарячково збирають на мене «матеріали». «Ужинок» офіцери мали непоганий. Понад сорок «свідків» заявили, що я зводив наклеп на прекрасну радянську дійсність, критикував радянську економічну й національну політику, виступав на підтримку польської «Солідарності», гуртував навколо себе молодих хлопців і виховував їх у націоналістичному дусі. Хутко назбирали на мене чимало отого усього «добра» й почали «накручувати» на обіцяні полковником десять років. Капітан Тіщенко пред’явив мені ордер на арешт. А далі звична справа — наручники на руки, і повезли до в’язниці. Дружина з квітами приїхала зустрічати свого звільненого чоловіка, а мене «воронок» повіз до обласної в’язниці на нове слідство. Пропали квіти… Хтось якимось чином зумів дати знати на Захід про цей випадок. Розпочалася кампанія на мій захист. Чоловік відсидів тридцять років у комуністичних концтаборах, його не звільнюють, а хочуть домучити. Чекісти дали задній хід, але затії своєї не облишили. Перекваліфікували тільки з «політичної» статті на «по-бутову» — 178 прим. За цією статтею в Радянському Союзі судили єговістів, п’ятдесятників, інших сектантів. «Давали» за нею від шести місяців до трьох років. Мені ж «відміряли» два з половиною роки особливо суворого тюремного режиму, які я відсидів від «дзвінка до дзвінка», ледве не віддавши Богові душу. Все слідство, награне й напрочуд відпрацьоване, провів у запорізькій в’язниці. Перед відправкою на етап кожен засуджений проходить медичну комісію. Вирятували мене тоді з великої біди начальниця санчастини Людмила і головний лікар запорізької тюремної лікарні Іван Іванович. Прізвищ тих добрих і порядних людей, на жаль, не запам’ятав. Людмила в одній із чисельних наших бесід призналася, що мене хочуть вбити, але вони постараються не допустити цього. З усього було видно, що лікарі не боялися одне одного, довіряли й мені. Пообіцяли зробити другу групу інвалідності, з якою мене відправлять до інвалідного табору, де не буду змушений працювати. «Не перевтомлюючись, якось витримаєте отих два з половиною роки. Досвід і гарт маєте, дай Боже кожному». Чуйне ставлення чужих мені людей зворушило до сліз. Я часто ходив на прийоми до лікарів, аби «збагатити» історію хвороби. Зрештою, й поспілкуватися з грамотними й порядними людьми було цікаво й приємно. Інвалідний табір в Зміїній Балці Луганської області являв собою насправді в’язницю з надзвичайно поганим режимом. Саме до нього я й втрапив. Начальник у таборі почуває себе ледь не Богом, що заманеться, те й
Вы читаете Брати грому
