гіркоти розлуці. Прощалася з подругою, наче з власною молодістю. Перед святом Святого Миколая Чудотворця ми заквартирували в гостинній хаті Лиска — Івана Гаврилюка, що був станичним у Спасі. Біля нас заклопоталися старенька мати станичного, його сестра Одокія, а ще хлопчина Степанко. Пампушки з гарячим молоком смакували нам надзвичайно, а тепла піч видалася царським ложем після лісових лежанок. Нам з Ксенею і Лесею відвели криївку під старою хатою Миколи Симотюка, в якого було семеро діточок. Найстаршому синові Іванкові виповнилося тоді сімнадцять. Вхід до криївки влаштований під піччю, закривався квадратовою кришкою. Широка дошка під стіною слугували нам за столик, над нею поличка — для книжок. Біля столика — невелика лавочка. Спали ми на дерев’яному тапчані. Стіни криївки оббиті струганими дошками. Коли гасили каганчик, то в стелі криївки світилася маленька дірочка-віддушина. Криївку ми зайняли вночі, а під полудне в сусідніх хатах зупинилися гарнізонники, які вешталися нашим подвір’ям туди-сюди. Сусіди у нас з’явилися вельми «приємні». Господар щоночі приносив щось підхарчуватися і розповідав денні новини. Для маскування брав відро, несучи щось худобі, бо над нашими головами тупотіли в старій хаті вівці, кози, кінь. Коли надворі було спокійно, ми виходили на короткий час на поверхню подихати повітрям, вмитися. Господар сторожив тим часом на подвір’ї. Начальником стрибків у Спасі, за дорученням проводу, став демобілізований з фронту через поранену руку Микола Симотюк, підібрав собі надійних хлопців. Піти в стрибки було наказано і синові нашого господаря Іванкові. Хлопці приносили розвіддані, невсипно стежили за гарнізонниками, повідомляли про засідки, облави, бо в село часто налітали зі своїми горлорізами енкаведистські верховоди Смолін, Захаров із Коломиї. Смолін не довіряв Миколі Симотюкові, часто погрожував розправою. «Всє ви в етом сєлє бандіти, а ти, Ніколай, очєнь хітрий бандіт…» Провідник Грім, Сизий, Самбірський і боївкарі заквартирували в криївці край села у Юрія Сорича, брат якого був у боївці. Криївку викопали в березі за стодолою, заходили до неї з пивниці. Хлопці перебували більше в стодолі, лише при загрозі спускалися в криївку. До них часто навідувався провідник Борис, приходили зв’язкові з терену. З приходом весни сорок шостого на село налетіли великою силою енкаведисти. Причиною послужив кур’єр, який втрапив до їхніх рук з поштою і літературою. Поза увагою озброєних солдатів у селі не зосталися жодна хата, стодола, забудова, жоден кущик, навіть пеньок. Нишпорили скрізь, кожен клапоть землі протикали металевими щупами, обстукували кожну стіну… Кожна схожа на криївку споруда, хай і порожня, коштувала господарям маєтку — палили безжалісно, людей арештовували. Крик, ґвалт, стрілянина стояли в селі до ночі. Пошуки припинялися до ранку, біля самісінької нашої хати. Вночі прийшли Лисок і Микола Симотюк. Розповіли невтішні новини. Що робити? Просимо, щоби забрали господаря з дітьми, а нам принесли чисті сорочки й гранати. Готуємося до останнього бою й смерті. Вночі ґазда вивів з хати усю живність, лише одне козенятко мекало жалісливо десь під пічкою. На світанку з подвір’я пішли діти з батьками. В свіжих сорочках ми щиро молимося, просимо Бога не за себе, а за невинних людей. Напруга переростає всі межі. Нарешті чуємо гупання кованих обцасів — на подвір’ї, в сінях. Страху немає, думка працює чітко. Перед нами купа паперів для спалення, поруч сірники. Леся стискає в руці розбезпечений пістолет, ми з Ксенею тримаємо по гранаті. Перед очима калейдоскопом мелькнули обличчя рідних. Чоботиська гупають у нас над головами, дріботить копитцями козенятко. Його плаксиве мекання обриває удар чимось важким, супроводжуваний брудною московською лайкою. Наші серця готові розірватися разом з гранатами. Кроки нагорі віддалилися, затихли зовсім, а в скронях моїх гупало на всі гори: ледве розвела пальці, які стискали гранату. В якомусь часі над нашими головами почулись дитячі голоси. Значить, тривога минула, енкаведисти забралися. Руки-ноги ослабли, в голові запаморочилось, все тіло якось зів’яло, я кудись попливла… До тями нас привів голос господаря. Не витримав бідолашний, відкрив люк криївки і шепоче: «Дівчата, як ви там? Живі? Москалі забралися». Вночі поприходили Микола й Іван, господар з дружиною, радіють за нас, як малі діти. Ми прочитали принесену від наших хлопців пошту, наговорилися й надихалися свіжим повітрям — і знову в криївку. Повітря вистачало години на чотири. Коли від браку кисню гаснув каганець, ми лягали на тапчан і намагались не рухатися, щоби берегти сили. В нашій криївці ніхто не витримував довго, ні Соня, ні Дарка, ані хлопці, а ми якось звикли потроху. У червні гарнізонники забралися з села і ми більше бували на повітрі. Спочатку хлопці мусили водити нас попід руку, бо виснажені наші тіла могло здути вітерцем. Подруги мої були сині, аж прозорі, та й я не краща. Але молодість взяла своє. Повітря, харчування й добре ставлення до нас господарів додало нам фізичної снаги, а духовної жодній з нас було не позичати. Почувшись на силі, ми змушені були покидати наших щирих і відважних господарів. Сердечно подякували їм і подалися на Ковалівку. Дорогою згадували людей, які ризикуючи життям власним і своїх дітей, півроку давали нам прихисток. Воістину народ наш український незнищенний! Через багато-багато років, у вікопомному серпні дев’яносто першого, я була в Спасі на посвяченні хреста на місці, де загинуло двоє повстанців. Несподівано зустріла колишнього малого Степанка, тепер вже солідного чоловіка. З його дружиною Параскою побували на місці нашої криївки. Жива ще вісімдесятирічна господиня, яка добре пам’ятає мене з подругами і все, що тоді діялося. Пом’янули ми Лесю і Ксеню, які геройськи загинули, чоловіка старенької, який помер від серцевої хвороби. Немає вже в живих і Миколи Симотюка,
Вы читаете Брати грому
