Святослав тихенько засопів поруч. Кукурудза надійно маскувала наше стрімке пересування. Тут надія була на густе бадилля і нашу щасливу зірку. Бо хоч сонце вже хилилося до горизонту, до вечірніх сутінків ми б не протрималися. Не встигли ми втиснутися між високими рядками, як почули цокіт копит, а за ним тупіт чобіт. Час зупинився. Крики то ближчали, то віддалялися. Від соковитих московських матюків аж картоплиння в’януло. Ми лежали бездиханно. Бій наш тривав години зо дві, в картоплинні пролежали близько години. Нарешті крики віддалилися, а з настанням сутінків зґрасоване поле вмовкло. Пересвідчившись, що більшовики забралися, Святослав легенько звівся на рівні. Я того зробити не міг, бо ліва нога не слугувала. Виявляється, куля, що розтрощила автоматний приклад, вп’ялася мені в стегно. Згарячу я того не почув, а тепер ось повен чобіт крові. Святослав допоміг мені піднятися, вирізав із товстезного соняшника палицю, аби я міг опиратись. Помалу я розійшовся. Тієї ж ночі Святослав привів мене полями й вибалками до якогось села, здається, Чортівця. Надрайонний провідник завів мене до хати, сказавши, що вона надійна в усіх відношеннях. Небезпечно було лише те, що хата стояла при самій дорозі, яка вела на Городенку. Крізь віконце на горищі я спостерігав, як дорогою в обидва боки пересуваються пішо або на підводах війська. У цій хаті пересидів біля півтора місяця, аж поки рана на нозі не загоїлася трохи. Космач знову зустрів мене гостинно. Книш іще рахувався курінним, але куреня вже, по суті, не було. Розформувались навіть деякі сотні, діяли вже чотами або навіть роями. Йшла підготовка до затяжного підпілля. На теренах зоставалися лише боївки, і то найдієвіші. Провід намагався уникати непотрібного кровопролиття й зберегти людей для подальшої боротьби. Була надія на зміни в міжнародній політичній ситуації, щоправда, слабка. Багато відділів УПА прорвалося через Чехо- Словаччину до Австрії. Проте уряд сусідньої держави під тиском Москви чинив перепони повстанським відділам. Я продовжував організаційну підпільну роботу. Виникла потреба в зустрічі з районним провідником Косівщини. Зустрілися ми з ним у Никоватому. На нашому терені оперувала тоді сотня Вихора. Вона була в повному складі, але стрільці вже квартирували не в хатах, як передніше, а в лісі під горою Ґрегіт. Зустрівшись із провідником, я відправив свого стрільця-охоронця назад. Кожен провідник, чи то районний, чи надрайонний мав кілька обладнаних для спокійної праці криївок. Криївка, у якій відбулася зустріч, знаходилася під кошарою. Заходилося до неї з хати. Вихід провадив аж до струмка, метрів за двадцять від кошари. Районний провідник виявився знайомим ще по Коломийській гімназії дещо молодшим за мене хлопцем із Семаківців під Коломиєю. Псевдо мав, здається, Чайкевич. Зустріч відбулася рано-вранці. Коротко переговоривши, ми повкладалися спати, бо обидва добре заморилися в неблизькій дорозі. В криївці ще перебувала зв’язкова. Засинаючи, я чув, як над головою легенько потупують вівці. Криївка була не дуже глибока, мала кривий вхід, щоб не прострілювався з люка, і такий же вихід. Проспали до полудня. Їсти не хотілося. Дівчина гортала підшивку «Комара», ми обговорювали свої справи. Десь біля полудня нагорі почувся тупіт, що не скидався на овечий. Ми мовчки переглянулися і схопилися за зброю. З люка вже звучало: «Сдавайса, бандіт!». Пролунали постріли, але заокруглена дощана стіна вловлювала кулі. Я підповз до закрутка і побачив лише світло в отворі. Більшовики не висовувались, бо були вже навчені. Не встиг я доповзти назад, як згори полетіли запалені толові шашки. Дівчина запропонувала стрілятись, але ми з провідником ще надіялися на вихід, можливо, вдасться вирватись. Я замотав подушку в ковдру й, штовхаючи те все перед собою, поповз темним виходом. Пістолет попередньо переклав із кобури до кишені штанів, на ліву руку намотав ремінь автомата, у праву взяв гранату. Повзти було важко, бо їдкі ґази заповнили підземелля, виїдали очі, душили в горлі. Дихати ставало щоразу важче. Просувався вузьким тунелем досить довго, проте в ніс мені вдарив не рятівний струмінь чистого повітря, а отруйні ґази. Зрозумів, що енкаведистам відомо й про запасний вихід. Зрада! Відчув, як задихаюсь і поступово втрачаю свідомість. З останніх сил вирвав неслухняними пальцями з гранати чеку. А далі мене огорнула густа темінь… До пам’яті приходив поступово. Спочатку відчув своє тіло — ціле й неушкоджене. Лежав у хаті на долівці. Наді мною голосно розмовляли по-російськи. Зрозумів, що живий і знаходжуся в руках у більшовиків. В голові гупали бубни, натужно прокручував в пам’яті останні хвилини. Не давала спокою думка, чому живий. Пам’ятав, що висмикнув чеку. Далі провал… Свідомість прояснилася настільки, що міг вже чітко мислити і аналізувати. Не розплющуючи очей, складав про себе легенду. Вибрав прізвище гімназійного товариша, бо знав, що він уже за кордоном. Заставив себе повторити кількаразово прізвище, ім’я, адресу однолітка. Виходило непогано. Побоювався лише, що енкаведисти перевірять в тому селі, яке назву. Тим часом більшовики чатували біля мене, щоб по гарячих слідах провести перший допит. Справу цю вони знали досконало. Ефект від першого допиту, поки жертва не оговтається, надзвичайний. Їм і невтямки було, що в скоцюрбленому під лавою біля стіни тілі давно вже пробудилося життя. Ефект раптовості цього разу енкаведистським катам не вдався. Не встиг я розклепити повіки, як налетіли з перехресним допитом. Я чемно відповідав на всі запитання, що стосувалися, здебільшого, моєї особи. При цьому напускав на себе переляк, що енкаведистів неймовірно тішило. Мене не били, бо були задоволені результатами операції і моїми відповідями. Пробували звинуватити мене в тому, що я есбіст і постріляв провідника і зв’язкову в бункері. Мовляв, провід СБ приставив
Вы читаете Брати грому
