сподівалися їхнього нападу. Одного дня стійкові заалярмували. Більшовики! Орликова сотня організовано зайняла оборону між Завоєлами і Брусторами. Ми без далековидів чітко бачили довгу вервечку москалів на білому сніговому покривалі. Орлик дав команду підпустити ворогів ближче. Перший залп повстанської сотні заставив їх заритися в глибокий сніг. Після короткої, але інтенсивної перестрілки більшовики повтікали вниз, залишивши замерзати десятки трупів своїх солдатів. Стрільці поводили себе в бою витримано і впевнено, отже наша праця не пропала намарне. Присягу після вишколу молоді стрільці приймали в Нижньому Березові. Засніжений ліс і недалекі скуті морозами гори були свідками того врочистого дійства. Стрій підтягнутих стрільців утворив чотирикутник. Над головами легенько лопотіли на січневому вітерці блакитно-жовтий і червоно-чорний прапори. Текст присяги проговорював курінний Книш, а стрільці двох сотень дзвінкими молодечими голосами повторювали. Гори відлунювали. Такі моменти не забуваються ніколи — присяга на вірність Україні і народові українському. Вона палахкотить в серці кожного українського повстанця до самого загину. Коротке слово, як політвиховник, до стрільців мав я, з командирським напуттям звернувся командир сотні. Сотенний Орлик командиром виявився бувалим і бойовим. Служив якийсь час у Різуна, який ніколи не уникав противника, нав’язував йому свої умови, тактику, діяв на випередження, був безстрашний. Орлик запозичив у славного повстанського командира найкращі риси, хоча й сам був нівроку. Високий, стрункий, спортивної статури, хоробрий в бою, суворий і вимогливий в пов-сякденному житті був для мене і стрільців взірцем командира і вояка. Освіту мав гімназійну. Карту знав бездоганно, на незнайомій місцевості орієнтувався, як селянин у власній стодолі. В бою його чорна шкірянка миготіла в найнебезпечніших і критичних місцях. Нерідко хапав самостріла і гнав енкаведистів, мов пастух отару овець. Навоювався свого часу Орлик і з німцями. Проте ні про Орлика, ні про Книша я не знав багато, бо розпитувати тоді з конспіративних міркувань було неприйнято. Не відомі мені ні їхні імена, ні адреси… Наприкінці травня Орликова сотня отримала наказ відправитися в пропагандивний рейд в Городенківський надрайон, планувалося також набрати вишколених на Придністров’ї молодих стрільців. В рейд вирушила лише перша чота, друга й третя залишилися в Карпатах, бо цілою сотнею було важко маневрувати в безлісих польових реґіонах. Із Завоєл зв’язковий швидко перепровадив нашу чоту під орудою самого сотенного до Нижнього Березова, звідти вже інший зв’язковий, але так же впевнено, допровадив нас до Малого Ключева, далі до Молодятина. В Лісному Хлібичині пересікли залізничну лінію, попередньо виставивши по обидва боки полотна застави. Ми з Орликом перейшли залізну дорогу Коломия—Станіслав метрів сто за розвідкою. Пересвідчившись в безпеці, Орлик коротко свиснув і чота безшумно подолала гравієвий насип. У Хотимирі на Обертинщині зупинилися на два дні. Орлик згадав, як вони зі Скубою громили енкаведистів у цих краях. Відгомін того славного бою сотні Скуби дійшов аж до Карпат, обрісши новими подробицями. Чота побувала у придністрянських Живачеві, Петрові. Вночі на двох вутлих човниках переправились по п’ять-шість стрільців через широкий Дністер на тернопільський берег. Заквартирували в лісі неподалік від Золотого Потоку. Звідкись з’явився невідомий хлопець, з поведінки — бувалий і обстріляний. Повідомив, що у Золотому Потоці зупинилися енкаведисти, які тероризують людей. Орлик вирішив захопити більшовиків. Стрільці німими тінями оточили будинок з енкаведистами. Прийшлий хлопець зняв вартового, але здійнявся шум. Енкаведисти відкрили вогонь і хлопець загинув. Більшовиків довелося ліквідувати, бо часу, щоб брати їх живими, не було та й не хотілося ризикувати життям стрільців. Золотий Потік покинули перед світанком. Нижче за течією на човниках-душогубках знову переправилися на правий берег Дністра. Провідавши кілька сіл на Обертинщині й Городенківщині, через два дні були в Тишківцях. У великому селі, де витав ще дух родини Шухевичів, ми з Орликом зустрілись із районним провідником. Чоту Орлик з тактичних міркувань розмістив у двох господарствах по різні сторони дороги. Сон повстанської чоти охороняли чутливі стійкові. Стрільці добре виспались і відпочили. Зранку я засів за якісь папери, писав, перечитував… Перед полуднем завітав сотенний Орлик. Ми погомоніли коротко, і він вийшов. Не встиг командир сотні перейти дорогу, як пролунала автоматна черга. Тривога! Хапаю зброю й вилітаю на подвір’я. Стійковий доповідає, що поранено друга Орлика. Двоє стрільців заносять пораненого командира на поросле травою подвір’я. Виявляється, що вийшовши від мене, Орлик запримітив на сільській дорозі підозрілих чоловіків у військових одностроях. Без роздумувань звелів їм голосно підняти руки вгору, але натомість гаркнув автомат, і сотенний впав з простреленими грудьми. Тим часом, поки Орликові бандажували рани, я організовував оборону, бо енкаведисти намагалися охопити нас в підкову. На прицільний стрілецький залп енкаведисти попадали в пилюку. Закривавленого сотенного поклали на воза й вибрались із села. Липневі поля повнилися пташиним гомоном, а на душі було тоскно. Навіщо погарячкував Орлик? Силами чоти ми могли дати достойний опір двом взводам енкаведистів, які, до речі, не вельми й поспішали переслідувати нас у відкритому полі. Я хотів забрати в Орлика пістолет, але він рішуче відмовився віддати зброю. При ньому невідлучно знаходилося двоє стрільців для охорони. Полив рясний дощ, який додав нашим переслідувачам хоробрості, очевидь, бо почали нас наздоганяти. Ми позалягали вздовж дороги і короткими чергами погасили більшовицький запал. Після цього припустили бігом за возом, що гуркотів кованими
Вы читаете Брати грому
