Не мови кичливої жде Україна, Наслухалась повно вона цих речей, А праці, любові від кожного сина Жде мати убога і кличе дітей До праці великої, праці святої… Наум Чермак
Народився 1922 року в Хлібичині на Снятинщині в свідомій ґаздівській родині. Батько перебував у лавах УГА. Мамина родина проводила значну просвітницьку роботу в селі. Маминого брата, сільського вчителя, знищили перші совіти. Другий мамин брат Микола Ліщук разом із Ковалюком заснував у Коломиї видавництво «Рекорд», яке проіснувало до 1939 року. Мій молодший брат після мобілізації більшовиками у сорок першому пропав безвісти. Після сільської семирічки я вступив до державної української гімназії в Коломиї, в якій провчився шість років і закінчив у сорок другому. У гімназії продовжував працю в ОУН, до якої вступив 1939 року. Окружному провідникові Сталеві мене рекомендував надрайонний провідник. Сталь був надзвичайно лаконічним: «Друже Матвію, треба попрацювати». Так я став провідником міської організації ОУН Матвієм. Багато гімназистів- старшокласників були оунівцями. Наш клас вирізнявся високою активністю. Часто зустрічався в організаційних справах зі Сталем на конспіративній квартирі. Мусили остерігатися, бо німці з українськими підпільниками не панькалися, ґестапо полювало за нами вночі і вдень. По закінченні гімназії провід призначає мене тереновим провідником Снятинщини. Кінець сорок третього року оунівці Снятинщини провели в підготовці до тривалого підпілля, споруджували бункери, заготовляли харчі, запасалися зброєю, літературою… Я квартирував у Вовчківцях, Русові, але найчастіше — в Усті. Окружний провідник Сталь викликав мене до Спаса й повідомив про наказ крайового проводу про моє скерування на вишкіл. Збір майбутніх вишкільників відбувся в Порогах, куди мене привезли саньми. Старшинський вишкіл таборував на Маґурі біля Гути й Потоків, саме туди й прибуло понад двісті курсантів з усіх реґіонів Галичини. Командиром вишколу був Грім — міцний, середнього зросту чоловік. На вигляд мав років за сорок, ходив у цивільній одежі, розмовляв мало й коротко. Викладачами були як галичани, так і східняки. Запам’ятався немолодий викладач тактики і видів зброї, колишній майор Червоної армії. Казав, що незабаром УПА матиме на озброєнні і танки, й літаки… Стройову підготовку вів осетин Кацо. Охорону вишкільного табору здійснювала чота УПА з бравих хлопців-галичан. Господарські функції виконувала чота, до якої входили представники ледь не усіх націй, пригноблених російськими більшовиками. Хворими і пораненими опікувався енергійний і знаючий лікар-єврей. Вишкіл відбувався за прискореною програмою — по десять годин щодня. Основні дисципліни: види зброї, стройова підготовка, орієнтація на місцевості, тактика бійця в бою, історія України… Навчання час від часу переривали наскоки німців, але з ними справлялася сотня Різуна. Необстріляних курсантів без нагальної потреби мудрі командири в бій не посилали. Тим більше, що табір знаходився в досить таки неприступному місці і захистити його від непрошених гостей можна було невеликою силою. До табору вела вузькоколійка, яка пильно охоронялася нами. Кожна чота мала свій барак. Спали просто на долівці, настеливши смерекового гілля, накривалися коцами. Наплечники з необхідними речами і зброю курсанти завжди носили із собою. Озброєні ми були крісами, командири мали автомати. Інтенсивний військово-політичний вишкіл протривав до квітня 1944 року. Нам видали видрукувані на доброму папері посвідчення. Я отримав чин старшого вістуна. Найвище звання, яке давали після вишколу, — булавний. Новоспечені старшини УПА розійшлися по своїх теренах, мені ж судилося залишитися в курені Хмари політвиховником. Командиром Хмара був грамотним, майстерно маневрував куренем, мав добре поставлену розвідку. Якби не пістолет і автомат ППШ, то його можна було б прийняти за флегматичного селянина. Але дисципліну у трьох сотнях Хмара тримав залізну, часто ходив у затяжні рейди і особисто командував боями. І німці, і більшовики воліли з куренем Хмари не зустрічатися. В одній із сотень куреня ройовим був Тяпка, колишній майор Червоної армії, стрільці — теж східняки. Тяпка часто запрошував мене в гості, але я відмовлявся, бо відчував до ройового якусь антипатію. Незабаром моя неприязнь до Тяпки знайшла пояснення — він працював на НКВД, до чого змусив і деяких своїх стрільців. Розкрив їх працівник Служби безпеки, колишній енкаведист із Харкова. Усіх зрадників розстріляли. За три місяці перебування в курені Хмари кількаразово пощастило зустрітися зі своїм краянином Різуном — Василем Андрусяком, саме ім’я якого наганяло панічний жах на окупантів як коричневих, так і червоних. Дужий, енергійний, сміливий і метикуватий, Різун був створений для військової справи, виходив переможцем з найскрутніших ситуацій. Про його зухвалі наскоки на німецькі гарнізони і переможні бої вже тоді ходили легенди. Курінь заквартирував на присілку Дружинець біля підніжжя гори Скалки. Вранці налетіли літаки й скинули кілька десятків бомб. Командири партизанські значення тому великого не надали, бо радянські літаки часто скидали на наші ліси смертельний вантаж. Тим, більше, що ніхто із повстанців не постраждав. А після полудня розпочався масований більшовицький наступ. Червонопогонники повалили зі сторони Гути, що на ріці Бистриці Солотвинській, на позиції сотні Кривейка. Більшовики з розгону змели нечисельну партизанську залогу, розраховуючи на блискавичність атаки. Становище повстанських сотень було вельми невигідне, бо енкаведисти наступали згори зі сторони сонця, яке засліплювало нас. Проте курінний Хмара спокійно організував оборону, віддавав чіткі накази. Більшовицький розрахунок на блискавичність
