розмаху гепнули мною, мов мішком, у кузов студебекера. Там міцно змотузували ноги. Прозвучала команда «В машину!», і по п’ять автоматників усілося вздовж обох бортів. Один намотав собі на руку кінець сирівця, що тісно обвив мою шию, шарпнув, аж мені забракло повітря. До кузова швиргонули ще чиєсь тіло. Повертаю трохи голову — Ненаситець, теж змотузований і з сирівцем на шиї. Авто вже загарчало мотором, як до кузова вкинули зброю. Скосивши очі, я побачив два автомати й маузер Криги. Значить, його і Мирона вже немає серед живих. Правда, тіл їхніх я не бачив, як і не бачив вже більше нікого з наших живих. Лишень попробував заговорити до Ненаситця, як енкаведист боляче натиснув мені чоботиськом на обличчя. Розмовляти не було змоги. Пролунало ще кілька команд, загавкали собаки, й машини рушили лісовою дорогою. Без жодної зупинки доїхали аж до нічного Станіслава. Пізніше вияснилося, що окружний провідник СБ Кіров, а за сумісництвом — аґент НКВД, допоміг більшовикам захопити дванадцять груп підпільників з нашого терену. То ж наша група приєдналася до одинадцяти попередніх, що вже місяць мучилися в станіславській в’язниці. У Станіславі нас вкинули до в’язничних підвалів. Там побачив маму, коли нас вели конвоїри лунким коридором. Мамі веліли притиснутися до стіни, але вона встигла повернути до мене голову, і ми мовчки обмінялися поглядами. Перенічкували з Ненаситцем в одній камері, а вранці нас повезли до Києва. Заштовхали у «столипін» і везли обох у порожньому купе аж до самої столиці. У Києві більшовики організували нам пишну церемонію-зустріч, ну просто цирк влаштували. Вагон загнали в якийсь тупик. Ми босі, лише в сорочках, штани без ременів і ґудзиків, проте на руках наручники, а на шиї ремінні петлі. Так і виводять з вагона. Став я на сходинку, а зійти не можу, бо штани сповзають, руки закайдановані, а охоронець ще й за ремінь сіпає. Тому мусили мене солдати зносити на руках. Метрів за сто стоїть «воронок». По вісім здоровенних червонопогонників з автоматами вишикувалися вузьким коридором і поїдають нас поглядами, у двох величезні вівчарки рвуться з повідків. Такої «честі» ми з Ненаситцем аж ніяк не сподівалися. Йду червонопогонною алеєю і міркую собі, що з автоматом в руках я б сам відпровадив всю цю ораву куди треба, а вони розігрують комедію. Для кого? Навіщо? Вперше в житті чую: «Шаґ влєво, шаґ вправо — счітаєтса побєґом. Конвой прімєняєт оружіє». Понад двадцять здорованів з автоматами й собаками супроводжують знесиленого шістнадцятирічного хлопчака в наручниках і з петлею на шиї… Кому потрібен цей фарс? Старший конвою передав папку з моєю «справою» офіцерові біля «воронка». Невдовзі авто пригуркотіло нас на вулицю Короленка, де під тридцять третім числом містилася центральна в’язниця МГБ. Розпочалося затяжне слідство з допитами вночі і вдень. Бити не били, проте морили голодом і спрагою, сліпили очі яскравими лампами. В камері-одиночці я відсидів майже рік. Постійно задавався питанням, чому мене залишили живим. Адже була команда всіх рядових підпільників-повстанців вбивати на місці, живими брати лише провідників або ж тих, хто знав цінну для більшовиків інформацію. Я ж рядовіший від рядового, проте був друкарем окружного осередку пропаганди. Через мої руки проходила не тільки пропагандистська публіцистика, але й багато організаційних документів. Осередки, де були друкарські машинки, охоронялися підпільниками вельми пильно. Друкарі живими в руки більшовикам практично не потрапляли, воліли заподіяти собі власноруч смерть, аніж терпіти тортури у катівнях. В силу своїх функціональних обов’язків я знав більше, ніж, скажімо, районний провідник. Мені довелося навіть друкувати спогади Недобитого. Поручник Недобитий — Юліан Матвіїв з 1945 року командував Гуцульським куренем «Перемога». …Між верхніми течіями Чорного й Білого Черемошів простягаються Чивчинські полонини, на яких ростуть реліктові рослини, є невеликі запаси марганцю. Німецькі окупанти надумали розробляти ті поклади. Розбили там табір військовополонених, який охороняв міцний гарнізон силою понад двісті стволів. Добутий марганець возами звозили аж до Вижниці, де вантажили у вагони для відправки до Німеччини. Провід ОУН прийняв рішення вигнати німців з Карпатських полонин. Справу цю доручили куреневі Недобитого. Гать Шибене на Черемоші німці перетворили в справжню фортецю. Казарми для особового складу розмістили за гаттю, обплутали колючим дротом, оточили окопами, дзотами. Курінь Недобитого заатакував німецький гарнізон несподівано, на світанку, проте німці вчинили скажений опір. Недобитий повів справу так, що після втрати близько двох десятків вояків німці змушені були викинути білий прапор. У повстанців тоді загинуло лише кілька стрільців. Умову німцям поставили жорстку: здати зброю і пішки вибиратися геть. Що вони й зробили, похоронивши попередньо своїх вбитих. Із середини літа сорок четвертого в тих краях не з’явилося більше жодного німецького солдата. Німці залишили по собі зо три десятки наложниць-єврейок. Після звільнення полонянок постало питання, що з ними робити. Вирішили перепровадити нещасних дівчат до Румунії, позаяк кордон був недалеко… …У високогірному селі Гриняві розгорівся гарячий бій повстанців з енкаведистами, який тривав два дні. Кулеметник Кичера з «дегтярем» не давав більшовикам підповзти до вбитого майора. Одиночними вистрілами він поклав кілька десятків ворогів. Аж коли курінь Недобитого вицофався з села, москалі змогли позбирати своїх вбитих. Понад двісті трупів своїх вояків спалили тоді енкаведисти, щоби не показувати людям втрат від українських повстанців… Отож, чекісти повважали мене, вочевидь, джерелом багатої інформації. Проте вони дали маху, бо розповідав я їм тільки те, що вони вже добре знали. Другою
Вы читаете Брати грому
