причиною, чому більшовики зберегли мені життя, була, либонь, моя мама. Надіялись, очевидно, що зуміють її шантажувати життям сина і вибити інформацію. Проте прорахувалися енкаведистські верховоди і тут, бо ми з мамою завчасу знали на що йдемо, ставши на повстанську стежку. Кілька років мама була зв’язковою Бориса й Сталя, тобто між окружним проводом Коломийщини і проводом Буковини. Ми не були бандитами, як нас на кожному кроці обзивали комуністи і їхні наймити, ми змагали за волю українському народові, прагли власної, ніким непоярмленої, держави. Ідейно й морально ми стояли вище за всі державні інституції совітів з їхніми репресивними органами. Допитував мене капітан Хрущ, буковинець. Поводив себе досить коректно. Правда, слідчі часто мінялися. Інформацією стосовно підпілля вони володіли добре, відчувалося, що зрадники-сексоти попрацювали справно. Тоді я пошкодував, що нас не інструктували на випадок арешту й слідства. Все передбачили далекоглядні провідники ОУН, лише цей момент опустили. Чомусь розраховували на те, що живим в більшовицькі руки ніхто не потрапить. Такої ж думки і всі мої друзі й знайомі, що пройшли крізь слідчі костомельні. Кожен з нас на ходу вигадував собі якусь легенду, обирав лінію поведінки на допитах. Усі члени нашої родини, що були в УПА чи підпіллі, перед більшовицькою загрозою дострілювались. Живими до рук чекістів потрапили лише ми з мамою. На слідстві я розповідав рівно стільки, скільки було можна, назвав деякі псевдо, описав методи праці, побутові деталі. Все це більшовикам було давно відомо, а я мав надію, що матеріал осяде в архівах і прийдешні покоління зможуть з ним ознайомитись. Не вічна ж ця більшовицько-сатанинська імперія! По вісім-десять годин щодня мусилося щось говорити допитувачам. Київську бригаду слідчих замінила московська. В одного з них, бесідливого підполковника, я запитав, як вони зуміли «опрацювати» Кірова. «Слушай, парєнь, ми вас крєпко провєлі, подобралі пахожево на нєво чєловєка, а ви і клюнулі». Такою була відповідь брехливого московського чекіста, який явно вважав мене за малого дурника. Кого-кого, а Кірова я знав не один рік, та й мати моя була з ним знайома понад десяток років. Чекісти явно боялися, що ми передамо інформацію про Кірова на волю. Дорожили цінним аґентом, який вершив свою юдину справу в українському підпіллі аж до кінця п’ятдесятих. У неволі мені виповнилося сімнадцять років. А через два дні, 21 січня 1953 року, відбувся суд наді мною, моєю мамою, Ненаситцем — Палинюком Василем і Аскольдом — Володимиром Якім’юком з Тюдова, надрайонним провідником пропаганди Косівщини. Судив нас суд вищої інстанції — військова колегія Верховного Суду. Головував ґенерал-полковник Зар’янов, що був заступником голови Верховного Суду, оскільки сам голова Ульріх потрапив вже тоді в опалу. Два полковники юстиції були співголовами. Незважаючи на те, що судове засідання було закрите, судді поводилися дуже офіційно. Одним словом, комедія продовжувалась. Підсудні мали адвоката, який не обмовився жодним словом, і навіть перекладача. Тому я завжди тверджу, що судила мене чужа держава, бо і мова, і судді були чужі. Ми говорили українською, проте чудово розуміли й російську, тому перекладач був зайвий. Судова процедура тяглася досить довгенько. Нас з мамою поставили в різних кінцях великої зали, тому спілкуватися ми могли тільки поглядами. Деталі суду не запам’яталися, бо особливо не вслухався і не вдивлявся в те, що творилося в судовій залі. Насолоджувався німим спілкуванням з мамою, знав, що бачимось востаннє. Ненька моя була змучена й виснажена, проте трималася мужньо, навіть мене підбадьорювала усмішкою. Очі мамині були сумні і світлі, наче в святих на стародавніх іконах. Сухо, мов постріл в груди, прозвучав присуд: мамі, Ненаситцеві й Аскольду — вища міра, мені — двадцять п’ять років. Цифра та видалася мені якоюсь нереальною, навіть смішною, адже прожив я тоді на білому світі всього сімнадцять літ. Замість останнього слова попросив дозволу попрощатися з мамою, проте Зар’янов різким порухом голови заборонив. Нас вивели із судової зали. Маму й Аскольда повезли на Лук’янівку до камер смертників, мене — на Короленка. У Лук’янівській в’язниці «добродушні» тюремники перед сном вмикали для смертників музику. Спершу камери заповнювали звуки бравурних маршів, їх змінювала пісня, в якій матір ридала за сином, після короткої паузи лунало голосіння дітей за мамою. Навіть перед смертю більшовицькі нелюди знущалися над своїми жертвами. В сусідніх з мамою й Аскольдом камерах смертників каралися Ненаситець, Вихор, Недобитий, Хмара, Спартак, Байда. Тюремні «концерти» висотували й без того надірвані нерви. Після смерті Сталіна, 6 квітня 1953 року, відбулася реабілітація по «справі кремлівських лікарів». Через день Аскольду, Спартаку, Байді оголосили про відміну смертної кари й заміну двадцятип’ятирічними термінами. 8 квітня розстріляли маму, Недобитого, Вихора, Хмару, Ненаситця. Вічна їм пам’ять!
3. Політвиховник Теодор — Василь Блясецький
