розходилися на об’єкти без конвою. Втекти неможливо, бо всі зони охоплені кількома кільцями озброєної охорони з псами. Різати ручною пилою в глибокому снігу мерзлі дерева тяжко. Дівчата змінюються час від часу біля пили. Мене міняти нікому. За два тижні ми вже звиклись і спрацювалися. Праця хоч і виснажлива, та все ж легша, ніж на шпалах. Та й із дівчатами веселіше. Їхня присутність животворно впливала на висотаних хлопців. Чергова зрізана сосна коротко скрипнула, крутнула гіллястою головою і впала на зелену сусідку. Як ми не старалися, стягти її, не змогли. Пиляли вже третю чи четверту деревину, коли злякано зойкнули дівчата-сучкоруби. Я озирнувся. Простісінько на нас падала недовалена сосна. Випустив дерев’яну ручку пили, ступнув до своєї напарниці й щосили штовхнув її в недалекий замет, а сам метнувся в протилежний бік. Останнє, що запам’ятав, – зелень довкіл. Опритомнів у шпиталі. Пощастило, бо лише невелика гілляка засягла по тімені й приглушила. Розбиту голову змастили йодом і через п’ять днів виписали. Правда, ґуля на голові залишилася на все життя. Працюю вантажником. Вантажимо ліс зі штабелів у вагон. Похилими напрямними викочуємо вдвох через стінку вагона грубезні шестиметрові колоди. Поруч гупають мерзляками об днище вагона інші пари в’язнів. Механічно хапаюсь обіруч за товстіший кінець колоди, позаяк напарник трапився слабший. З голови ніяк не вивітрюються залишки дивного сну. Я виліз на височеньку вишню край нашого городу. Запашні соковиті вишні самі просяться до рук. Що вище, то кращі. Видряпуюся на самий вершечок, а знизу хтось смикає за ногу. Дивлюсь, аж то неня пнеться до мене. Гіллячкою нижче біля неї стоїть брат Лесь. Обидвоє в білюсіньких вишитих сорочках, босі. Поглядами благають мене злізти, а неня ще й посмикує легенько рукою за ногу. Чомусь дуже стривожені. Вранці перед роботою розповів сон черговому по бараку вуйкові Йванові зі Станіславщини. Старий пояснив, що то він сіпав мене за ногу, коли будив. Проте застеріг, щоб остерігався, бо то може бути якийсь знак. Чоловік розумівся на снах. Пораду його згадав, коли мене витягали з вагона з розтрощеною лівою ногою. Привалило колодою, коли поліз піднімати контрольну стійку з дна вагона. Щось я там довгенько занушкався. Сусідні вантажники не знали, що я внизу й кинули колоду. Болю не відчув, бо нога промерзла наскрізь, але підвестися сам не міг. Ногу медики одягли в ґіпс. Лежав у теплі, а перед очима все мелькали замерзлі колоди, тисячі яких перетягав за кілька тижнів. Доки лежав із потрощеною ногою, у таборі розпочався набір на курси кочегарів. Вирішив і я спробувати вступити, хоча майже не вмів ні писати, ні читати. Прийняли. Зрештою, грамота там нікому і не знадобилася. Закінчив курси і став кочегаром. На нижньому складі було дванадцять колодотягів, на кожному – по два котли, що нагадували паровозні топки. Ліс сплавляли рікою. На бонах стоять невільниці з довгими баграми в руках. Металевими гаками чіпляють колоду і спрямовують у відповідні ворота. Кожна колода промаркована залежно від товщини й потрапляє у свої ворота, відтак на потрібний колодотяг, далі – до штабеля, а вже звідти – до лісопильної рами. Робота для тих, хто на високій естакаді, важка й небезпечна. Мокрі кругляки часто ставали сторчака, падали з чотириметрової висоти й калічили людей удолині. Практично не було дня без каліцтва чи смерті. Та хто в московських таборах рахувався з життям невільників. Дармову робочу силу каральні органи справно постачали з усіх закутин імперії. Найвідповідальнішим вважався перший від ріки колодотяг. Він був найбільше завантажений, позаяк тяг грубезні колоди знизу догори. Поступово ліс розсортовували й останній колодотяг ніс на своїх ланцюгах найтонші колоди. Обслуговувати перший довіряли найретельнішим кочегарам. По якімсь часі туди призначили мене. Не тому, що я вже так дуже старався вислужитися чи сподобатися начальству. Просто змалку мене привчали все робити добросовісно. Бо працювали ми на своїй землі, коло своєї господарки. Інакше я просто не міг. Працюватити по-радянському, абияк, не навчився відтак ні в таборах, ні в колгоспі. Від цього страждав неабияк, бо крім того, що висотувався, ще й терпів глузи хитріших хлопців. Та все одно перебороти себе не міг. Або працював добре, або не працював узагалі. Ні це, ні те на користь мені не йшло. Перше забирало сили, за друге – коцюбнув у бурі. Завдання кочегара – підтримувати вогонь у топці, щоби тиск у котлі був сталий. Для цього дрова треба було складати навхрест, бо сирі півметрові поліна на купі радше тліли, ніж горіли. Всі ці кочегарські премудрості засвоїв досить швидко. Постійно мусилося стежити за помпою й інжектором. Котли нерідко вибухали. Одного дня сидів я перед топкою і вдивлявся в червінь вогню. Чомусь згадався трафунок із далекого дитинства. Я пас вівці на Контровці, позаяк дорога до школи була мені заказана через уж згаданий зіпсутий портрет Пілсудського. Неподалік пастушив сусід Федір Семенюк. Я змалку вдався непосидющий і спритний на вигадки. Видряпався на високу молоду акацію і вмостився у вороняче гніздо на вершечку. Але цього малому збитошникові було замало. Починаю розгойдуватись і крякати. Сусід почув і став просити злізти, бо розіб’юся. Акація ледь з корінням не вивертається. Що дужче просив Семенюк, то сміливішав я у воронячому гнізді. Поступово й цього здалося замало. Розхитавши добряче акаційку, я перестрибнув на іншу, з неї – на сусідню… Чоловік удолині аж очі заплющив, ледь не плаче, так прохає мене злісти. Вдовольнивши своє самолюбство й полякавши сусіда, я нарешті спустився на землю. Нагорода за такий «подвиг» була несподівана. Вуйко Федір зняв із мене штаненята й голим задом посадив у мурашник. Тепер уже просив я, а він вичікував. Руда комашня добряче попсувала мені шкіру. Кілька днів не міг сісти. На придачу сусід ще й дрібно надавав паличкою по костистих ногах. Я кричав,
Вы читаете Брати вогню
