а він крякав. Наука пішла на користь. На акації я з того дня більше не лазив. Проте задумав помститися. Спосіб знайшов уже вдома, коли пригнав вівці. За нашою хатою на межі з Семенюками росла розлога калина. Її вуйко Федір плекав, немов живу, щодня примовляв щось до неї. Я вхопив сокирчину й кинувся до куща. «За мурашки! За мурашки!». З цими словами з невеликого розуму та в дитячому нерозважливому гніві залишив від розкішного куща лише цурпалки. Побачивши, що зосталося від улюбленої калини, Федір Семенюк ледь не збожеволів. Від його гніву я втік до нашого пса. Що то була за сцена! Вуйко стоїть і плаче, пес гавкає, я й собі схлипую. Та кари уникнути не вдалося. Брат Іван відлупцював, аж шкіра нижче спини потріскалася. Зрубана калина німим докором стояла мені перед очима впродовж десятьох довгих невільницьких літ. Ще в перших роках перебування в таборах вирішив, якщо виживу в цій юдолі, то неодмінно посаджу вдома калину. Різкий дзвінок над головою миттю відігнав спогади. Я метнувся до рубильника. Відімкнув привід колодотяга. Знадвору крізь нещільні двері влився шум. Дівчина, яка обслуговувала колодотяг, захотіла на ходу змастити триб, що тягне ланцюг із колодами. Зубці вхопили за рукав і затягли бідолашній руку аж до плеча. Доки хтось похопився й натис на сигнал, невільниці вже жорнувало голову між трибом і ланцюгом. Через кілька днів сердешна померла. Не одна мати не дочекалася своєї дитини з тяжкої неволі. Вертаюся після зміни до барака. На вахті перепиняють конвоїри й провадять до бура. Забрали куфайку, шапку й впихнули до холоднющої камери. Якимись поясненнями себе не обтяжували. Стіни крижані, нари не тепліші. Ловлю дрижаки й дошукуюсь причини несправедливої кари. Ледве дочекався ранку. Дорогою на роботу сам собі здаюся крижаною бурулькою. За зміну так і не відігрівся біля гарячої печі. Ввечері все повторилося. Дубію на студенющих твердих нарах і сам себе сварю: «Так тобі, дурню, треба. Горбатієш на тих песиголовців, а вони ще й морять тебе холодом і голодом…». Наступного дня вирішив не працювати. Василь Таратінов, механік із вільних, побачив мою нехіть й поцікавився, в чому річ. Почувши відповідь, порадив добитися до начальника табору. З його допомогою того ж таки дня потрапив до Морозова. Начальник ОЛП зміряв мене звірячим поглядом з-під густих брів. Кару, мовляв, дістав за довгий язик. Старший лейтенант Мороз тебе посадив. З тим і почовгав я ослаблими ногами від начальника. У кочегарці сів й ані руш. «А шляк би їх ясний трафив: і Морозова, і Мороза, і всеньке їхнє кодло московське!». У неділю робимо профілактичний ремонт обладнання. Ділюся з Таратіновим своїми бідами. А він каже, що неподалік десь вештається Мороз. Війнув засмальцьованою одежею через поріг і невдовзі повернувся до кочегарки зі старшим лейтенантом. Той вислухав нас обох, звірився зі своїм записником і соковито вилаявся. Мене запевнив, що до бура більше не потраплю. Виявляється, що начальник двадцятого лаґпункту Мороз застав у лісі якогось в’язня з дівчатами. Той повівся з ним зухвало, а прізвище назвав моє. Отож кілька днів у бурі мене морозили за чужу провину. Повернувся я до барака, а священик Баранюк із Львівщини береться за моє виховання. – А що, Миколко, скільки я тобі казав, не заходитися з москалями. Треба тобі того було? Я ж тебе просив, сидіти тихо, спокійно, не лізти їм на роги. Бо роги вони мають гострі, проколють. Працюй собі помаленьку. Роботу маєш легку, пильнуй і шануй її. – Отче, я ж нікому не ліз до очей, я ніц не винен. Весь барак реготав із мене. Трагічне й комічне в таборах повсякчас ходять поруч. Здебільшого політв’язні-українці не любили багато просторікувати про минулі справи, бо в тих місцях і стіни мали вуха. Натомість росіянам, таким же знедоленим і гнаним, як і невільники інших національностей, дуже кортіло поплескати язиками. Затурканого тамбовця чи вологодця аж розпирало від національного чванства. – У нас всьо єсть! – І це у них є, і того, мов сміття… – Ну, а нендза у вас є? – питаємо, бувало. – Канєчна єсть, сколька уґодна, відіма-нєвідіма! Після цього й найвитриваліші хапалися зі сміху за місце, де на волі в них були животи. Працюю в столярному цеху. Виробляємо товари ширвжитку. З Дмитром із Тернопілля ріжемо на циркулярній пилці заготовки для табуреток. Напарник присів у найтеплішому місці покурити. Старенький стомлювався навіть від легкої роботи. Я з дитинства працював важко і звик до труднощів. Та й чувся ще, слава Богу, більш-менш при здоров’ї. Пожалів слабосильного чоловіка й ріжу заготовки сам, бо план давати мусимо. Зігнувся за заготовкою, а великого пальця на лівій руці немає. Відчикрижив доки ніготь. Навіть не почув коли. Кров не тече, лише білий м’якуш визирає. Вимкнув верстат і побіг до роздягальні, де була аптечка. Рука так задубіла, що болю не відчував. Забандажував палець і пропрацював ще до кінця зміни. Наступного дня в медпункті палець перев’язали й дали на три дні звільнення. Ще коли працював у бриґаді вантажників, дістав нові валянки. По роботі поклав їх під голову, щоби злодії не вкрали, і вмостився спати. Прокинувся від того, що хтось штовхав під бік. Біля нар стоять два блатні зарізяки з довгими піками в руках. Один приставив ножаку мені до горла. – Давай валянки. Ти програв. Мовчки витяг я новісіньку взувачку з-під голови й жбурнув блатарям. Життя дорожче. Натомість дістав старі, підшиті вичовганою ґумою валянки. У них і обморозив собі ноги на роботі. Начальник табору і слухати не хотів про грабунок. Осінь сорок восьмого давалася взнаки дошкульними морозами. Одного ранку до барака ввірвалися охоронці й кричать, щоби виходити з речами. Мої всі речі були на мені. Бо за десять табірних років дістав лишень один пакунок із дому. Сестра Параска виходила заміж, і мені прислали сухарів. В’язнів вишикували побарачно. Почалася перекличка-сортування. Політичні – в один бік, побутовики – в другий. Колона за колоною
Вы читаете Брати вогню
