Повертаємося назад до табору. Всі звільнені. Мой, дивимося, а наші конвоїри позакидали за спини автомати, йдуть вперемішку з в’язнями, чи то пак, уже не в’язнями, файн і хлопці, виявляється. Навіть пси не гарчать, ластяться коло наших ніг. Дорогою з’ясовується, що той – із Львівщини, той – зі Станіславщини, а той – із Тернопілля… Молоді солдатики розповідають, як щодня нацьковують їх командири на в’язнів, як пильнують за ними, щохвилини погрожуючи неволею. Нелюдська комуністична система страшенно гнула й ламала юні душі. Того ж таки дня звільненим оформили проїзні документи. Хлопці щиро тішилися за мене: швидко зібрали більш-менш пристойну одежину, бо жодних речей я не мав. Весь мій табірний набуток – обморожені ноги, хворі легені та набір різних болячок. На них сталінські концтабори були вельми щедрі. Але слава Богу, що повертаюся додому живий і цілий. Уже вкотре прощаємося з друзями й виходимо на вахту. Раніше здавалося, що як тільки вирвуся за колючі огорожі, птахом полечу додому. А оце вийшов – ноги не несуть. Тисячами невидимих ниток тримає згадка про друзів-невільників. Конвоїри на вишках зубоскалять. Ідіть, мовляв, хутчій на станцію. Стриженоголовий гурт викликав у приміщенні вокзалу великий переполох поміж пасажирів. Начальник КВЧ хутенько оформив квитки, провів нас до поїзда, навіть тицьнув кожному на прощання пухкеньку руку. Зрештою, людиною він був непоганою. Як тільки з’явилися ми в переповненому вагоні, майже всі місця вмить звільнилися. Правда, подорожній люд поступово знову наповнив вагон. Москва зустріла нас гуркотом транспорту й людським мурашником. Закортіло подивитися на столицю червоної імперії, бо коли ще випаде така нагода. Кілька хлопців залишилося на вокзалі в черзі. Ми походили містом, поштовхалися в людському натовпі й через кілька годин повернулися на вокзал. Прийшли саме вчасно. Наші зчепилися з московськими злодіями. Без зайвих розпитів дали роботу кулакам. Урятувала бандитів міліція. Перевірили наші документи. За наказом старшого молодий міліціонер зібрав у нас квитки й поцокав обцасами до кас. Через неповну годину ми вже їхали в Україну. В Києві гурт переполовинився. До Львова нас добиралося п’ятеро. Там розпрощались і кожен подався у свій бік. Я – на Коломию. Ніде довго не затримувався, бо манила домівка. Поїзд пронісся через Острівець. Оголошують наступну станцію: «Окняни». Гей, що за Окняни? Вікно б мало бути. Зійшов і не впізнав знайомої з дитинства місцини. Дерева вирубані, лише гнилі пні подекуди визирають із бур’янів. Далеко в полі жнивують люди. Прошкую втоптаною дорогою. Біля ксьондзового ставу пастушили жінки й діти. Впізнав бабу Проциху, а з нею якась дівчина. Старенька теж упізнала мене. Перемовилися кількома словами. Люди кидали роботу в полі й бігли назустріч. Примчала й моя молодша сестра Параска, яка працювала на тракторі в полі. Кажуть, що біжить наймолодший брат Степанко. Йому не виповнилося й трьох рочків, коли енкаведисти забрали мене з хати. Хлопчина не добіг до мене метрів з десять, розвернувся й чкурнув додому. Біля Хреста в селі вже чекали тато й чималий гурт односельців. Підійшла Параска Левко, що повернулася з неволі трохи передніше. Я був другим в’язнем, який вирвався з комуністичних таборів. З часом доля поєднала нас навіки – ми одружилися. У хаті голці ніде впасти. Люди йдуть, як до сповіді. На порозі стала мачуха: повернулася зі жнив. Стоїть, витирає сльози, а приступити не сміє. Виявляється, молодшенькі мої лякали її старшим братом. Мовляв, прийде Микола, не будете збиткуватися над нами. Я тепер був найстарший, позаяк старших братів забрала війна. Сам підійшов до жінки, що взяла на себе тяжку ношу – гурт зголоджених дітей. Усім не догодиш. Вона заплакала. Бесіда відігнала сон від нашої хати й точилася геть за північ. Провідав мене Влодко Голинський, який повернувся з сибірського заслання, куди його з
