кинув ґранату, – править своєї Терещенко. Кажу, що розписок нікому зроду не давав і не збираюся давати. Хай хоч вішають посеред села. – То знайди його без розписки. Відповів, що до тієї справи не надаюся. Роботу в Городенці кинув. Кручуся в селі. Збираюся в лютому одружитися й виїхати. Не знаю, що чекісти втрутяться й заборонять. Б’ємо якось олію. В олійниці порядкує Іван Драгомирецький. Підходить і радить не піддаватися чекістам, бо Америка нам невдовзі допоможе. Без зайвої дипломатії послав його якнайдалі. Відразу ж зрозумів, що колгоспний токовий шукає в кума розума. А здогадатися, хто його навчив, було неважко. Авгеєв, коли випускав мене останього разу з КПЗ, попередив, що зустрінемося в селі аж під час виборів. Час близиться до весілля. Злагода. Зійшлися гості. Аж тут по мене прибігає посильний із сільради Іван Павлюк. Викликають якісь приїжджі начальники. Застаю там Авгеєва. Вдавано веселий. Каже, що вже матиму полегкість, бо він їде до Жаб’я. Там ще лишилося кілька партизанів. Мусить їх ліквідувати. Так вони там його й чекають, ага. Торочить про свої справи, а сам вичікує, що скажу щось про ґранату. Вдаю, що не розумію, чого він завітав сюди й веду бесіду про свої клопоти: через два тижні женюся, мовляв. Якщо думають перешкодити, хай кажуть нині, аби не коштуватися марно. Можуть виникнути непорозуміння, позаяк багато хлопців є на урльопі з армії і флоту. Всяке може трапитися після чаркування. Чекіст обіцяв не заважати. Весілля відбулося без пригод. Вибори проводилися бучно. Музика, пиво, горілка… Голосую вперше у житті. Вкинув до урни карточки за себе, за дружину. Дивлюсь, а в кутку підпирає стіну плечем Авгеєв. Киває головою на вихід. Не поїхав ще, значить, у гори. Вдаю, що не розумію. Підходить Драгомирецький і шепче, що Авгеєв чекає мене в убиральні. З Остафійчуком і Гайдичуком ідемо геть зі школи, переповненої п’яними виборцями. Дорогою доганяє Авгеєв: – Хлопці, ви хто? Чому я вас не знаю? – Заносить до записника наші прізвища. Конспіратор! – Вернімося до школи. Хочу з вами переговорити. Мене покликав до учительської останього. Відразу ж повів мову про ґранату. З люті аж чорнильницею гримнув по столу: – Ти показав нам дулю. Але тобі це так не минеться. Ґранати самі не літають. Після бесіди з чекістом запрошую хлопців на чарку. Просто таки в людній крамниці розливаємо горілку в склянки. «П’янію» від першого ковтка. Високо здіймаю руку зі склянкою й голосно дорікаю своїм товаришам. – Хлопці ви файні. Але признайтеся, хто кинув ґранату. Мене вже два місяці тому завербували, аби-м знайшов. Не переживайте, знайдемо… Наступного дня посильний підняв мене з ліжка. Викликають до райвідділу КГБ. Другий поверх, третя кімната… Терещенком аж підкинуло, коли я переступив поріг його кабінету. – Ти що, Миколо, за дурнів нас тримаєш? Розкрився! Хто тепер тобі щось у селі скаже? Чому покриваєш ворогів радянської влади? Це він мав на увазі провокатора-п’яничку Драгомирецького. Авгеєв передав мене Максимовичеві, що змінив його на посаді заступника начальника райвідділу КГБ. Ґраната не дає чекістам спокою. Викликають мене з Іваном Коркозою, якого я майже не знав, оскільки був від нього старший, і дороги наші досі не сходилися. Іван був забіяка і верховодив над сільськими парубками, тому підозра падала й на нього. Був дужий і зухвалий, ні перед ким не гнув коліна. Отож зводять нас з Іваном у кабінеті й змушують признатися. Нічого вам, мовляв, не буде. По якімсь часі Коркозу вивели, а мене стали заставляти, щоби вивідав у нього все про ґранату. В якомусь часі заводять обох до порожнього кабінету. Лише велика облуплена шафа в кутку. Відразу ж киваю Іванові на неї. Розпочинаємо бесіду, здебільшого, про парубоцькі справи. Хоча парубкування моє минуло в таборах. Пішов зі села хлопчиськом, а вернувся вже зрілим чоловіком. Розмовляли ми довго, про все і про ніщо. Чекістові в шафі, либонь, дуже кортіло почути щось цікаве. Натомість слухав різні небилиці, до того ще й боки собі повідтискав. Мало того, задиміли ми з Іваном самокрутками біля самісінької шафи. Як він там не задихнувся? Коркозу вивели з кабінету. Невдовзі випровадили й мене. Завели до Терещенка. Максимович стоїть біля вікна. Слідом заходить ще один у цивільному. З його розлюченого вигляду зрозумів, що це чоловік із шафи. Став у мене за спиною. Терещенко вдавано весело потер руками. – Ну що, Миколо, нарешті ти впіймався. Коркоза все розповів. Ми його відпустили, а ти розповідай сам, як кидав ґранату. Суд це врахує. – Давайте, – кажу, – його сюди, хай і мені скаже. Доки ми так перечилися з начальником районного КГБ, чоловік у цивільному не витримав: – Чого ви від нього хочете? Він потерся серед тих бандерівців і набрався різних штук. Язик розпускає, як постіл, а меле про всякі дурниці, тільки не про справу. – А що, та шафа має вуха? – Не втримавшись, ляпнув я собі на лихо. Чекіст, довго не думаючи, так заїхав мені чимось твердим у вухо, аж я беркицьнувся під стіну. Ще раз пересвідчився, що з більшовиками жарти кепські. У голові гуло три дні, а на вухо оглух назавжди. Того дня заробив від чекістів пам’ятку на все життя. Бо крім перебитої перепонки, мав ще вибиту щелепу. Досі тріщить, коли їм. І це в п’ятдесят п’ятому році, по десятьох роках тяжкої неволі в концтаборах. Посеред ночі відімкнули двері камери й відпускають додому, просто кажучи, виганяють геть. Добути до ранку не дозволяють, хоч я і просив. Куди подітися? Йду. Дорогою розмірковую, чого чекістам треба. Або хочуть простежити, до кого піду, або ж надумали мене знищити. Нічною Городенкою перейшов без пригод. За містом почвалав не дорогою, а вздовж неї полем поза дерева. Наближався до цвинтаря в Чернятині, як дорогою почмихала під горб легкова машина з погашеними фарами. Устиг заховатися за дерево й причаїтися. За Чернятином подався навпрошки засніженими полями. Додому прибився пізньої ночі. Домашні сповістили, що
Вы читаете Брати вогню
