чимдуж утікати, бо більшовики забирають до Червоної армії. Вдруге повторювати не треба було. Більше в Коломиї нас не бачили. Відтоді ми з хлопцями стали переховуватися в селі. Я не мав ще й сімнадцятьох, бо народився наприкінці грудня. До війська було ще зарано. Проте більшовики на те не зважали. Хапали наших юнаків і везли на гарматне м’ясо. Майже весь призов сорок четвертого року з наших країв потрапив до Латвії й загинув там як не на мінних полях, то від німецьких снарядів. То був один зі способів навмисного винищення українців. Точнісінько так тридцять дев’ятого польські воєначальники кидали кавалерійські полки з українських вояків із голими шаблями на німецькі танки. Незабаром зі мною зв’язалася сестра Василя Пустовара, майбутнього ординарця сотенного Спартана. Ганнуся була зв’язковою в Організації. У якімсь часі вона звела мене зі своїм братом. Я підкидав плугом стерню в полі. З недалеких Карпат уже дихало зимою. На долах ще було досить тепло. Тільки нічні приморозки нагадували, що вже пізня осінь. Я вйокав на коней і мугикав собі під ніс щось веселеньке. Дивлюся, ланом прошкує дівчинище. Здивувало мене, що такої непевної пори ходить полем сама. Наблизилась. Я глядь, а то Василь виблискує білими зубами. Каже, що в жіночій вбері безпечніше переходити між селами. Я дав коням корму, щоби спокійно погомоніти з товаришем. Пустовар уже стрілець УПА. Нещодавно ввійшов до новоствореної диверсійної групи «Залізна п’ятка». Нині вона називалася б групою особливого призначення. Підлягала безпосередньо окружному провідникові та входила до його почту. Окружним на той час ще був Сталь. Група виконувала надзвичайно важливі та складні доручення окружного проводу. Члени її діяли сміливо й зухвало. Я й сам якийсь час був стрільцем «Залізної п’ятки». Командував спецгрупою Чапай. Якось він одержав від Бориса, який саме став окружним провідником, наказ звільнити провідницю, що потрапила до рук енкаведистів. На допитах чекісти перестаралися й замордували бідолашну ледь не до смерті. Але вони потребували від провідниці інформації, тому дали її на лікування до шпиталю в Коломиї. Начальником того шпиталю був полковник, мабуть, ставленик енкаведистів, бо доповідав їм про найменший трафунок у своєму закладі. Борис лагідним голосом пояснював нам завдання. Елеґантним жестом зняв із голови петлюрівку. Світле волосся зачесане набік. Походжав перед виструнченими стрільцями з німецьким автоматом на плечі. Спокійний м’який голос дуже пасував до округлого хворобливого обличчя. Слова були дохідливі й переконливі. Передніше мені доводилося бачити Сталя, якого Борис змінив на посту окружного провідника. Той був міцний, здоровий. Чорне волосся, твердий голос і чіпкий погляд надавали йому суворості. В бесіді був лаконічний. Сталь здавався трохи молодшим від Бориса, що мав з вигляду років під тридцять. Ходила чутка, що він пішов провідником Буковини. Борис часто бував у Вербіжі, а також в Іспасі. Наша невеличка група рушила з Вербіжа долинами на Коломию. До лікарні треба було подолати добрячий шмат дороги. Йшли швидким кроком, не дуже криючись. Форма на нас червоноармійська. Озброєні автоматами й кулеметами. Дванадцять стрільців розтяглися довгим шнурком. Попереду дріботіла дівчина-розвідниця. До лікарні дійшли без пригод, хоча кілька разів близько стикалися з озброєними москалями. Чапай добре знав російську, і ми легко викручувалися. Виправка ж і обмундирування в нас були кращі, ніж у зустрічних червоноармійців. Тож вони дивилися на нас шанобливо, коли наш «таваріщ капітан» Чапай недомовками давав їхньому командирові зрозуміти особливе завдання нашого «отдєлєнія». Дорогою в одній хаті почули п’яні московські крики й співи, їм вторували сусідські пси, яких чекісти не встигли ще винищити. У возі на подвір’ї розметав руки й ноги п’яний солдат. На клюпаку висів його автомат. Солдатисько хропів, аж кури кудкудакали. Чапай висмикнув фінку й блиснув очима. Проте стримався. Ножа заховав, а таки шмигнув на подвір’я і вхопив із воза автомат. Повернувшись, дав трофея комусь зі стрільців. Усе відбулося так швидко, що ми не встигли навіть здивуватися. Відчайдух був наш командир надзвичайний. У долині навпроти лікарні зупинилися. Шпакові з Ганева, який трохи нагадував азіата, забандажували ногу. Зробили штучну кров. Попід пахи привели «пораненого» до лікарняних дверей. Постовий на чорному вході послушно побіг до полковника, але дверей відчиняти не поспішав. Полковник швидко пригупав важкими чобітьми. Відразу ж поцікавився в Чапая, чому прийшли не з міста, а з поля. Той чітко пояснив, що їхали з Заболотова й «бандери» підбили машину. Є, ось, поранений. Наш покутсько-гуцульський діалект значно відрізнявся від тамбовської чи вологодської говірки, тому ми тільки підтакували йому дружнім покивуванням голови й голосним «да-да». Полковник ковзнув недовірливим поглядом по капітанських погонах Чапая, по наших бравих постатях і звелів заходити з центрального входу. Слова підтвердив жестом пухкої білої руки. Стало зрозуміло, що кілька хвилин, протягом яких ми переходитимемо до центрального входу, полковник використає, аби зателефонувати до НКВД. Але діватися було нікуди. Ми спокійно обійшли лікарняний корпус. Чапай голосно лаяв «бандітов». Удавано байдуже розглядаємося по вікнах двоповерхової будівлі, готові до миттєвої дії. Довгим коридором метушилися якісь люди. Чапай зауважив, що полковник із телефонною трубкою стоїть під стіною. Коротким порухом звів кулемета. Постріл заглушив удар масивного тіла до підлоги. Здоровенний полковник, підтятий короткою кулеметною чергою, впав, аж задвигтіли дубові двері. Куля зачепила плече лікарки, яка саме проходила коридором. Але та, на щастя, відбулася лише легенькою подряпиною й трохи більшим переляком. Вартовий з автоматом кудись зник. Зламати міцні ковані двері було
Вы читаете Брати вогню
