годі. Підривати їх не хотіли, бо ж повно хворих і лікарів. Тим часом дорогою вже гуркотіли машини з енкаведистами. Розпочинати бою в місті ми не збиралися, щоб не наражати на небезпеку мирних людей. Чапай, який в момент небезпеки ставав дуже спокійний, кивнув мовчки головою, і ми дали ногам знати. Зверхник наш залишився з кулеметом, щоби прикрити відхід групі. Але до стрілянини не дійшло, чекісти ще були з протилежного боку лікарні. Розслабленою ходою Чапай перетяв відкриту місцину, а вже в долині, за кущами, тільки замелькав підошвами хромових чобіт. Через хвилину він уже підганяв нас, хоч особливої потреби в цьому не було, бо стрільці мчали, наче лошаки. На одному диханні переметнулися через швидкоплинний Прут. І дуже вчасно, бо не встигли зійтися за нами води Пруту, як на переправі вже чмихали машини з чекістами. Загаялися б ми на кілька хвилин, енкаведисти перестріляли б нас на відкритому березі, як куріпок. Тепер ми вже були для них недосяжні. Притулок нашій групі дав Воскресінецький ліс, який по війні совіти вирубали до пня. Карпатські ліси не менше за їхніх жителів потерпіли від чужинців. Не одна струнка смерека прийняла на себе ворожі кулі, рятуючи від смерті молодих стрільців. Досі оплакують сплюндровані Карпати полеглих своїх захисників. Смерековий біль не притупів з роками. Наїзники безжально вирубували ліси, жорстоко винищували людей. Провідниці ми не визволили. Яка її доля – не знаю. Не відаю навіть, кого ми ходили тоді рятувати. Із хлопцями-втікачами з педучилища кілька разів пробували потрапити до повстанців. Але без зв’язків натрапити на сотню ніяк не вдавалося. Вирішили насамперед налагодити зв’язок. Компанія наша збиралася найчастіше в хаті Ярослава Череміщука. Він був 1928 року народження й до УПА не міг іти через молодий вік. Якось Ярослав подався до Коломиї, щоби замовити собі в кравця піджак. Сказав, що до полудня повернеться. Але вже звечоріло, а хлопця нема. Саме цього вечора зв’язкова мала вести нашу групу до повстанців. Уже не знали, що й гадати. Славко з’явився аж пізно ввечері. З порога відразу ж каже: – Хлопці, я сексот. Ми лишень мовчки перезирнулися. Виявляється, хлопець потрапив під чекістську облаву в місті. Більшовики забрали його на НКВД. Били, аж доки не дав згоди співпрацювати з органами. Щоби зберегти здоров’я, а то й життя, той погодився. Підписав готову вже заяву. Іншого виходу просто не мав. Або тортури й смерть, або згода допомагати чекістам, тобто продавати своїх знайомих, односельців, друзів… Вибивши згоду, енкаведисти того ж дня детально розтлумачили хлопцеві, що має робити. Вказали на вербу з дуплом-сховком, де новоявлений «сексот» мав залишати записки з повідомленнями. Коротко кажучи, Череміщук пройшов «курс молодого сексота». Ми незлобно кепкували з нього. Проте хлопцеві було не до сміху. Жарти з енкаведистами кепські. Ярослав пішов з нами до УПА. Не продавати ж йому людей. Та й гинути ні за цапову душу в шістнадцять років нікому не хочеться.
Запах волі
Короткі збори, і ми в дорозі. Впевнено, незважаючи на нічну темінь, зв’язкова перепровадила парубочий гурт через Прут до Грушева. Звідти вже інша зв’язкова, але так же впевнено, привела нас до Іспаса. Нічне село зібрало чимало добровольців. Хлопців погрупували й пояснили, що йдемо на Середній Березів. Я мав «позичений» у якогось червоноармійця карабін. Ще хтось тарабанив ракетницею за поясом. Нами знову заопікувалася зв’язкова. У пітьмі чули її молодий хриплуватий голос: іти треба дуже уважно, пояснювала, на деяких відтинках дороги – нога в ногу, бо навколо мінні поля. Щомиті можна злетіти в повітря. Зоріло, коли ми пройшли Мишин, обидва Ключеви, Нижній Березів і зупинилися в Середньому Березові. Цілий день пробули в мальовничому селі. Настрій в усіх був піднесений, бо нарешті ми серед своїх. Присутності більшовиків у Березові не відчувалося. Щоправда, святковість зіпсувала нам розповіддь про трагічний трафунок. Позавчора загинув мій односелець Ілько Оленюк на псевдо Грубий. Він був чотовим у сотні Білого, навіть коротко командував повстанською сотнею. Повстанець витягав міну, що заплішилася в мінометному стволі, й підірвався. З ним загинув Зенко з Лісної Слобідки. З вечірніми сутінками, послуговуючись безвідмовним зв’язком, вирушили на Космач. Столиця УПА, як називали тоді це велике гуцульське село, зустріла нас нічною свіжістю. З недалеких полонин легенький вітерець доносив солодкі пахощі гірських трав і хвої. Ми вдихали на повні груди запах волі. Серце моє ледь не вискакувало з грудей. Усе тут було незвичне. Люди ходили з гордо піднесеними головами й розправленими плечима. При світлі ватр на їхніх обличчях прочитувалися відвага й непокора. Постаті чоловіків зі зброєю випромінювали силу й рішучість. Молоді хлопці й старші чоловіки зверталися один до іншого на «ви». Друже ройовий, друже чотовий, друже стрілець… Як найсолодша музика звучали ці слова для мене, молодого сільського
