бриґаді тридцять п’ять штрафників. Їх охороняють п’ятнадцять конвоїрів. Командує конвоєм сержант. Для каторжан він посеред голої тундри і цар, і Бог. Конвоїри в тулупах поверх кожухів мерзлякувато щуляться біля вогнедишної жаровні. В’язнів у благеньких куфайчинах обливають поти на семи вітрах. Гупаємо молотами, аж тундра двигтить. Бриґадир харчується разом із червонопогонниками. Від смачних обідів голодним в’язням залишаються хіба що пахощі. Після полуденку Жаботинський кличе мене до жаровні. Приступаю сторожко, мов кіт. – Їсти будеш? – А ти бачив когось у таборах, щоб відмовився від їжі? Вирішую тримати хвіст бубликом. Із повнющим казанком гарячої каші з м’ясом вперемішку впорався по- козацьки. Наїмся, думаю собі, хоч перед смертю. Чомусь здавалося, що бриґадир вирішив поквитатися зі мною. Жаботинський же пропонує мені палити жаровню, тобто підкидати кокс у бочку з дірками. Рунтаю залізякою грань, гріюся. Цікавість аж розпирає. Що би це значило? Наступного дня бриґадир знову гукає мене. Кочегарю. Невизначеність догризає. Аж через кілька днів Жаботинський розпочинає бесіду. – Я тебе міг тут і закопати. Але за свою сміливість відпочиватимеш. У тебе ж пушка духу, і як ти не побоявся братися зі мною в лапи? Два місяці покари буром я провів біля тепла з повним шлунком. Навіть зміцнів і поправився. Табірний закон суворіший, ніж закон джунґлів. Але якщо ти виявив твердість характеру, то це викликало повагу навіть у таких деґрадованих типів, як Жаботинський. Наприкінці 1949 року випадково зустрів у таборі Теодора, колишнього політвиховника з куреня Книша. Помаленько розговорилися. Але Теодор не міг мене згадати. Нічого дивного в тому нема. Не мусив же політвиховник вирізняти мене з сотень стрільців. Більше доля нас не зводила. До якого б табору я не потрапив, начальники відразу бралися за моє виховання. Горбатіти на комуну я не збирався. Використовував усі можливі способи й методи, щоб ухилитися від роботи. Як сачка карали досить часто. Переконавшись, що перевиховати мене неможливо, начальники шукали способу якнайшвидше спекатися незручного в’язня. Тому й кочував від табору до табору. «Третій», «двадцять п’ятий», «дев’ятий», «п’ятий», «сто другий», «восьмий», «БОФ», «Середній», «Дудінка», «четвертий»… Така обширна моя табірна географія. Окрім начальника, перевести мене до іншого табору був зацікавлений і лікар. Я приходив до нього з запискою Омельчука, і він не смів відмовити. Давав на кілька днів звільнення від роботи. Незадовго я приходив знову. А відтак ще раз… Давши мені разів зо три звільнення, лікар починав думати, як відіслати мене на етап, бо пацієнтів таких мав удосталь. Лікар Омельчук допоміг мені потрапити до бриґади третьої категорії. Працювали тут напівдоходяги. При тридцятиградусному морозі їх на роботу не виганяли. Позаяк на Таймирі ледь не щодня взимку нижче тридцятьох, то я майже всю зиму просидів у бараці, хоч доходягою, в табірному розумінні, ніколи не був. Бриґадир Чигирин із Київщини засуджений за службу в німецькій поліції. Хай Бог милує, що за лихий був чоловік. Ухопить ледь живого в’язня за шмаття, та як гримне ним до мерзлої землі… Здоровенний мугиряка. Відпору нема жодного, кари теж. Сам собі пан. Що ж, думаю, якщо на загальних роботах не зігнувся, то й тут щось вигадаю. Став підбирати відповідне товариство. Проте зробити це виявилася нелегко. Залякав Чигирин людей добряче. Якось помалу зійшлися з волиняком Колядою й одним білорусом. Налаштовані були рішуче. Колишній поліцай відчув те відразу й дав нам спокій. Але ще до цього ми зіткнулися з ним за досить цікавих обставин. Мені добряче допікала рана на відтятому пальці. А підходить тут бриґадир і заставляє мити підлогу в бараці. Я й здоровий не дуже розганявся до роботи, а це з болячкою… Досить делікатно посилаю його, куди слід. Той як озвіріє, як прискочить до мене. Я з одного боку нар, він з другого. Якщо вхопить своїми ручищами, думаю, душу витрясе. Тому назадгузь, назадгузь до сховку – й за фінку. Тепер я козак! Чигирин побачив у моїй руці зброю й відразу ж обм’як. Повільно розвернувся й почовгав бараком до дверей. Більше до мене не приставав. За роботу в бриґаді Чигирина я й не думав братися. Облюбував собі теплий куток у сушарні, якою завідував Чорнобай зі Східної України. Дуже любив він слухати мої оповіді про УПА. Не встигну, бувало, переступити поріг, а той уже просить розповісти про «бандер». Мав при цьому вигляд бешкетливого хлопчака, що на печі колупає стінку за комином. Я не давав себе довго вмовляти. Розповідаю Чорнобаєві про Карпати, сотні, переходи, бої… І такого, бувало, наторочу, аж чоловікові щелепи розводить. Був він років на п’ять старший за мене, а наївніший від дитини. Доки я полохав Чорнобая неймовірними пригодами, навколо моєї номерованої персони закрутилася веремія. Бучу здійняв бриґадир. Кинулися мене розшукувати. Наглядачі заметушилися, мов жуки в купі торішнього гною. Сушарня, де я падав на дно, стояла на території будівництва цементного заводу. Там мене й розшукували цілий день. Найретельніші пошуки не дали, звичайно, жодного результату. Втік? А я сиджу собі в теплі й гадки не маю. Позбігалося чи не все таборове начальство. За втечу в’язня вищі чиновники з генеральськими погонами по голівках їх не погладять. Гармидер здійнявся неймовірний. Знайшли мене аж перед вечором. Наглядачі так зраділи, що навіть не били, як це водиться у подібних випадках. Тільки бриґадир, як цуцик, прискакує, а вкусити боїться. Сиджу в бараці. Нудьга розбирає, а ще дошкульніше допікає голод. Співаю. Що дужче діймає голод, то голосніший спів. Пісенний репертуар у мене багатющий. Аж луна б’ється об стіни довгого барака. Заходять винничанин і білорус. Імен їхніх не пригадую. Обидва мали якесь знайомство на складі й підробляли там. Повсякчас було в них щось їстівне. Наносили велику банку квасолі. З’їсти не
Вы читаете Брати вогню
