встигли, і вона скисла. Я замовк. Ще подумають, що дурнуватий якийсь. Чую, балакають поміж собою. Той, що з Винничини, каже: – Слухай, дамо квасолю хлопчині. – Да он же подохнєт, – зробив круглі очі білорус. Я ж усе чую. Нарешті винничанин підступає ближче. – Синку, квасолю їстимеш? Трохи подумавши, я кивнув головою. Буду. Доки їв, про наслідки намагався не думати. Лежу на твердих нарах, а в животі, як у того вовка, що з’їв козенят, бур-бур-бур… Ті два лишень зиркають мовчки. Смеркло. Білорус подає голос. – Іді пасматрі. Он єщьо нє падох? А мене здуло, наче корову після молодої конюшини. Ледве дихаю. З їжею була ще одна кумедна приключка. Бреду якось зоною. Обморожені ноги вогнем печуть. Їсти хочеться, аж на очі не бачу. Дибаю, лютий на весь світ. Проходжу повз кочегарку, а звідти махає рукою Борщевський. Був він засуджений на довічно. Таку ж судимість мали в таборі польський підданий Мазепа й один грузин. Борщевський запитує: – Синку, вугілля на кухню возитимеш? – Ще б не возити! Адже там можна підхарчуватися, – миттєво спрацьовує думка. На одному диханні повозив паливо, хоч нога боліла страх. Присів на кухні, а Борщевський шукає, у що би кинути мені каші. Я теж обмацую голодним поглядом кухню. На очі потрапив таз, яким розносили їжу. Подав його Борщевському. – Кидайте повний. Він щедро полив кашу зверху олією. Смачнішого я не їв нічого в житті. В міру того, як каші в тазику меншало, очі в Борщевського більшали. Коли я ще кілька разів скреготнув ложкою по днищу порожнього таза і відкинувся на лавці, вони були в нього ледь не на чолі. – Синок, ана же ґарячая! – Тільки й спромігся витиснути з себе довічний в’язень. Я ж відчув те вже, як з’їв повний таз гарячої, схожої за смаком на пшоняну каші. Пихкаю до санчастини. Ще не переступив порога, а Ілля Григорович, грузин за національністю, до мене: – Уґрак, ти што, ражать сабралса? Він любив і жалів мене. Грузини симпатизували українцям у таборах, а Ілля Григорович, опріч усього іншого, був ще й надзвичайно душевною людиною. З Омельчуком вони просто побраталися в неволі. Поважав лікар і мене. Натис легенько на живіт, а мені здалося, що олія аж через вуха виливається. – Што ти єл? Кажу, що з’їв лише пайку. – А я думал, ти тачку щєбєня праглатіл, – глузує. Як глянув на мій язик, аж за голову вхопився. – Ай-яй-яй! Із язика фалаття висить, такий обпечений. Розмовляли ми досить довго. Я встиг розповісти лікареві всі табірні новини й добряче насмішити Іллю Григоровича, а він тим часом приписав мені дієту. Я розмовляв рідною мовою, він – російською з характерним грузинським акцентом, вставляючи зрідка українські слова. Розумілися ми чудово. Хоч на той час я вже таки добре виломився говорити російською, але розмовляв нею дуже рідко. Якось доля закинула мене до камери з росіянами-злодіями. Якби не знання російської, то стриміти б мені на кінчику зеківської «піки». Запудрив їм мізки, що я буцімто з Ленінграда. Живу на проспекті Леніна. Хоча Ленінграда ні до того, ні опісля не бачив. Споживаю дієтичні обіди. На видачі – кухар Лукащук із Пістиня. Підгодовував мене три місяці. Наприкінці літа зустрічаю Іллю Григоровича. – Уґрак, ето ти? Почєму так опух? Я ж молодий, здоровий, працею себе не обтяжую, харчуюся добре… Поправився, аж сам себе не впізнаю. Отоді й признався лікареві про таз каші. Реготали обидва, аж вертухаї на вишках заметушилися. Добрий був лікар Ілля Григорович. Хоча за фахом був хірургом, вилікував мого приятеля Адама Доротія з Волині від тяжкого туберкульозу. Співаю в хорі. І не через те, що так уже люблю співати, а головно тому, що можна навідуватися до інших таборів. Молодому хлопцеві до памороків нудиться довгі роки за колючими дротами. А тут іще час від часу випадає нагода побувати в жіночому таборі, де вже мав подружку Ганну Озарко з Чортківця Городенківського району. На те ім’я мені щастить ціле життя. Мама моя – Ганна, приятелька – Ганна, а тепер іще й дружина Ганна. Хором дириґував Островський із Кам’янця-Подільського. На «гастролі» до чоловічих таборів їхали всім хором, до жіночих режимники випускали тільки половину – тридцять хористів, а потрапити до тієї половини прагнув кожен. В одному жіночому таборі «кум» заборонив співати пісню «Ой у полі нивка». За те жінки налетіли на нього так, що мало не пощипали на тісто. У хорі співали українці й литовці. Досі вчувається мені чарівний голос Саболеускаса, коли він натхненно виводив «Дивлюсь я на небо». Без сліз цього талановитого співака годі було слухати. У таборі каторжників число три – страйк. Розпочався він чомусь трохи пізніше, ніж в інших таборах Норильська. Вихідний. Повертаюся з лазні. Коло місця, де розташований ґарнізон, зібралися в’язні. Натовп вирує, мов киплячий казан. В гаморі ніхто не почув, як командир дивізіону подав команду стріляти. Після наглого залпу залишилося лежати чотирнадцять каторжників. Велике щастя, що більшість солдатів стріляла вгору. Опісля ми розглядали подзьобані кулями стіни бараків. Згарячу я шмигнув за дерев’яні східці біля входу до барака й завмер за ними. Приятель сіпає за ногу: відповзай, мовляв, за барак. Причаївся я за надійною стіною й сам себе картаю: «Теж мені вояк, за тонку дошку від кулеметної кулі ховається». Та потопаючий за соломинку хапається. Поміж в’язнів якимось робом опинився оперативник Воронцов. Від переляку, аж пожовтів, як гарбуз на сонці. Гадав, либонь, що поквитаємося з ним за все. Дехто і справді, намагався так учинити. Але наказ страйкового проводу був однозначний: не чіпати! Опер мчав зоною, наче молодий оґир. Мухою переметнувся через дротяну огорожу під вишкою, бо до вахти було далеченько. До табору страйкарі впускали тільки начальника. Та чекістам якось удалося передати ножі табірним «сукам», які ще були в зоні. Хотіли спровокувати різанину й кровопролиття, щоби відтак перестріляти бунтарів як призвідників. Страйковий провід діяв чітко й злагоджено,
Вы читаете Брати вогню
