хлопець із Волині. До роботи дуже не заставляв. Плану бриґада не виконувала, і її незабаром розформували. На роботу нас водить конвой під командою старшого сержанта. Той погукує суворим голосом на в’язнів. Мій приятель, поліщук Яків, каже якось, що начальник конвою – його односелець. Мені не віриться, та й він сумнівається. Може, просто схожий. Яків став пильніше призиратися до сержанта. Земляк. Конвоїр також його впізнав. Дотримуючись усіх пересторог, односельці спілкуються. Конспірація сувора. Сержант часто приносить нам то сала, то хліба. Через місяць бриґаду розформували і нас розвели. Доля звела мене з бриґадиром Алєєвим ще раз. Друзі мої, Цибук й Андріїшин, були вже в інших таборах. Розраховувати мушу лише на власні сили. Бриґада виконувала якісь роботи неподалік від інституту. Я встиг познайомитися зі студенткою й точу з нею ляси через ряди колючої огорожі. Алєєв, як справжній мисливець, вистежив мене. Однієї нічної зміни велить зайти до барака, начебто, по якийсь одяг. Переступаю вичовганий поріг, а в бараці самі азербайджанці – хлопці гарячої крові. Алєєв з притиском зачинив за мною двері. Гупає проходом до мене й витягає ножа. Я неабияк перелякався, проте вигляду намагаюся не подавати. Під ложечкою посмоктує, не хочеться гинути по-дурному на десятому році тяжкої неволі. В Алєєва на руках повисли його смугляві земляки, безуспішно намагаючись вирвати в нього зброю. Я навіть не торкнувся своєї фінки, бо чудово усвідомлюю, що то була би вірна погибель. Стою з незалежно-зухвалим виглядом. Алєєв поборсався в руках одноплемінців, наче сом в ополонці, й трохи заспокоївся. Застромив піку за пояс і взявся за мене словесно: – Ти должен работать. Іначє я тєбя отправлю на Купєц. Кажу: – Слухай, Алєєв, мене ще ніхто не заставив тут працювати. Не трать марно сил. Штрафних таборів не боюся, так що Купцем мене не лякай. У тому штрафному таборі підібралися чудові хлопці, здебільшого західняки. Дружні й організовані, вони зуміли поставити себе так, що жоден начальник не міг довго втриматися на Купці. Двох занадто ретельних начальників табору довели до божевілля. В’язні дружно виходять на роботу і ще дружніше не працюють. На жодні заходи конвою не реаґують. Прибігає начальник табору. Крики, погрози, просьби, умовляння… Нічого не діє. Відповідь на всі начальницькі слова – мукання. Ні бури, ні шізо нікого не ламають. На вимогу назвати призвідників, зголошуються всі. Який бур вмістить цілий табір? Так триває дні, тижні… Що дужче казиться офіцер, то більше веселішають в’язні. Потрапити до такого чудового товариства – велика честь. А він мене Купцем страхає. Поступово з роботи Алєєв переходить на політику. – Ти панімаєш, ти єщьо маладой. Савєтская власть памілуєт нас. Ми ізмєннікі Родіни… – Хай тебе вона милує, бо ти зрадник, служив фашистам. Я ж нікого не зраджував і в нікого не збираюся вимолювати прощення. Воював я на своїй землі й захищав рідний край. З Алєєвим та його земляками розійшлися ми тієї ночі без кровопролиття. Навіть більше, під час розмови з’ясувалося, що один із їхньої компанії, узбек Ахметов, теж служив в УПА: був навіть сотенним на Волині. Вони зрозуміли, що загризатися зі мною не варто, позаяк за мене є кому заступитися. Табором розповзлася чутка: набирають футбольну команду. Я вже тут як тут. Кому ж гасати футбольним полем, як не мені, чи не наймолодшому в таборі. Брикаю полем, як лошак. Дарма, що без пальця на нозі. Стадіон був досить добрий, і форму видали несогіршу. Тренувалися кілька разів на тиждень. Такі «вольності» з’явилися в таборах через два роки по смерті Сталіна. До того хіба що нами, невільниками, грали копанки охоронці. У бараках самі в’язні підтримують дисципліну, порядок, чистоту. Ніхто не краде, бо злодії вже в іншій зоні. Про карти чи якісь інші блатняцькі забави ніхто й думати не смів. Ми стали почуватися повноцінними людьми. До карт у мене залишилася відраза на все життя. Працюю в бриґаді, якою керує грузин. На роботу виходжу, але не працюю, бо футболіст. Бриґада увихається на будові. Дивився, дивився, як хлопці мурують, і мене охота розібрала. Закортіло й собі навчитися мулярки. Потроху навчився. Ставлю хати й досі. Однаково добре мулярую й столярую. Душа радіє, коли бачиш споруджені власними руками хати, змайстровані вікна, двері… Настав довгожданий суд. Розглядають справи малоліток. Засідає військовий трибунал. Усе відбувається, як і десять років тому. Єдина відмінність – я помудрів на десять років каторги. Відповідно й поводився. Папка з особовою справою потовстішала чи не втричі. У ній списане всеньке моє каторжанське життя. Ніщо не пройшло непомітно повз недремне око чекіста. Сексоти, стукачі, «куми» відробляли свій шмат справно. Старий прокурор із бородавкою на брунатному носі відіслав мене, ознайомившись зі справою, геть. Виправляйся, мовляв. Кілька тижнів я навіть їсти не міг. Про роботу й мови не могло бути. Знову суд. Той же прокурор з тією ж п’яною фізіономією й цього разу повважав, що я ще недостатньо виправився. Мене починає шляк трафляти. Хлопці вже листи з волі шлють, а я тиняюся, мов неприкаяний, табором. Пощастило з третього заходу. Пильного прокурора десь ухопило. Замість нього за кумачевим столом сидить молодий хлопець, очевидно, вчорашній випускник вузу. Замполіт добре поставленим голосом зачитує мою характеристику. Футболіст, співак, активіст… Ледь стримуюся від сміху. Якщо я й був у чомусь активний, то в ухилянні від роботи, а ще в листуванні з дівчатами. З п’ятнадцятьма водночас обмінювався листами-записками, за що дівчата прозвали мене Міськом-фантазером. За характеристикою ж замполіта мені тільки крилець бракує. Просто дивно, чому мене досі не звільнили? Прокурор, хоч і молодий, усе чудово розуміє, проте поставився до мене поблажливо. Звільнення! Якби мене не підтримали, упав би, мабуть,
Вы читаете Брати вогню
