Брати вогню

із лавки, на якій сиділи ще три хлопці: Іван з Городенківщини, ленінградець і ще один молодий каторжанин. Зал аж двигтить від оплесків. Либонь, друзі не раділи так за себе, як тішилися, що я нарешті звільнений. Що читали, вже не чув. Зрозумів, лишень, що вільний. Як ішов до барака, як збирався, не пам’ятаю. Пригадую тільки, що перед виходом із табору підписався в якомусь товстелезному журналі в спецчастині, що не розголошуватиму табірних таємниць. Чекісти намагалися втаїти шило у мішку. Прощально скрипнули незмащені двері вахти. Воля! Вийшов за вахту, і світ мені перевертається догори дриґом. Не знаю, куди податися. Лише кілька кроків відділяють від учорашнього невільницького життя, від конвоїрів, собак… Аж не віриться. Два тижні гостював у Калинячки з Кривобродів. Вона звільнилася, вийшла заміж. Права на виїзд із Таймиру подружжя не мало. Радять мені залишитися працювати в Норильську. Мене ж манила Україна, кликали зелені Карпати. Вони прийняли тіла полеглих своїх захисників, чекають вороття живих, що закайдановані піднімають чужі сибіри і снять рідними горами, бо в серці кожного непогамовний смерековий біль. Хто захворів волею, тільки нею й вилікується. Найвільніша воля для українського повстанця – у Карпатах. Так гадалося мені тоді, молодому… З відчуттям журавля, що відбився зі змозоленими крилами від зграї в далекій чужині, линув на поклик уярмленої Вітчини. Сільським юнаком, хай і гартованим у вогні УПА, завезли мене, заґратованого, до далекого Заполяр’я. Додому повертався вже зрілим чоловіком, але карпатська ватра ще жевріла в моїх грудях, і досить було легенького подуву вітру, щоби вона спалахнула яскравим полум’ям. Перетинав паралелі-меридіани. Життя вимірював кілометрами… Водою й сушею долав часові розбіжності, щоби з неволі каторжно- табірної потрапити в неволю рабсько-колгоспну. Поспішав на поклик неньки. Пригасла ватра не давала спину. Жевріла надією на свіжі вітри…

Коломия, 1992.

ВЕЖІ ДУЖУ

Документально-художня повість

 

 

Як штафету і найвищі вежі духу будували наші предки собори, творили в законодавстві, архітектурі, мистецтві, письменстві власні культурні цінності, щоб у них проявляти найкращу частку свого «я», захопленого волею до боротьби за рідний край, що єднає живучі покоління і передається прийдешнім поколінням як заповіт та зобов’язання. Степан Ленкавський

Велике передгроззя

 

 

Над пошрамованою окопами Першої світової війни Європою скупчувалися важкі червоно-коричневі передвоєнні хмари. Зранене гарматними вирвами і бліндажами тіло Старого Світу час від часу здригалося від ударів громів і блискавок – передвісників великої вселенської бурі. І доки Європа вигоювала повоєнні рани й гірко ридала над мільйонними жертвами «втраченого покоління», найбільші політичні авантюристи і найкривавіші тирани другого тисячоліття Сталін і Гітлер готували страшні злодіяння. Хвора й немічна, вона не мала сил, та й бажання, протистояти вождеві й фюрерові. Керівники європейських держав боялися цих жорстоко-хитрих й амбітних володарів. У їхніх країнах зароджувалися й активізовувались комуністичні та фашистські рухи, які підтримували Радянський Союз і Німеччина. Комунізм і фашизм – наче два рідні брати, що успадкували від своїх батьків чимало спільних рис. «Привид комунізму», що довго блукав Європою, забрів у березні 1919 року на п’ять місяців до Угорщини. На довгих сім десятиліть заквартирував він у Московській імперії, яка до середини сорокових років була єдиною комуністичною державою в світі. Фашизм, зародившись на початку двадцятих років в Італії, через десятиріччя перекинувся до Німеччини, а згодом – до Іспанії. Як комунізмові, так і фашизмові властиві ненависть до інакомислячих та інородців, тотальний контроль над джерелами інформації, цензура, політичне насильство, геноцид, кампанії проти різного